Епізод 82: Юрій Тищенко, 22 березня 1921 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Юрія Тищенка (1880–1953), українського публіциста, письменника і видавця, у 1921 р. – мешканця Відня:

Сьогодня я, Залізняк і Черкасенко були в кав’ярні «Райхізале». Після другої, а може й третьої чарки, у Черкасенка прорвалось. Потребуючи грошей на своє утримання, котрих, до речі, потребую і я, він почав на мене нападати, що я настільки не добрий комерсант, що не можу обернутись так, щоб йому давати на прожиття. До сього часу дійсно я йому давав стільки, що вистачило б людині на три-чотирі роки життя, але то все було мало. Звичайно, про се я йому не говорив, а тільки запитав, що він хотів би від мене мати. І отже, він при Залізнякові заявив, що він вважає мене і Винниченка сволочами, які жили і збагатіли на його таланті і його творчості, і мотивує, що позичку нам дали тільки тому, що він є такий педагог, котрого ухвалили для друку. Я йому зауважив, що позичка дана тільки завдяки моїм старанням, чому в Київі був свідком Залізняк. Але се його ще більше обурило: він заявив, що всі твори Винниченка видані на його кошт. Після цього, звичайно, мені лишалося одно лише, заявити йому, що ми тепер і живемо лише з того, що виручаємо за твори В. Винниченка. Закинув він мені також, що я проживаю не менше його, на що я йому відповів, що коли б навіть і так, то я проживаю тільки свої, а не його гроші. До речі сказати, я до сього часу яко директор «Дзвону» одержую 6000 (шість тисяч) корон в місяць, а життя вимагає на найскромніші видатки 700–1000 денно. Отже, навіть порівнюючи з директорами менших видавництв, я одержую найменше. Але се нічого. Таким панам, як Черкасенко, не ходить о те, як живуть инші, аби вони жили добре. Що я міг йому відповісти? Звичайно, можна захищати свою честь і револьвером, і палицею, і навіть долонею. Та до сього я не підготований. Довелось просто сказати йому, що справа ся буде вияснена тоді, коли він трохи заспокоїться, а прийшовши додому скласти йому такого листа:

«22/ІІІ. В[исоко]п[оважаний] С[пиридон] Ф[еодосійович]. Після твоїх вчорашніх закидів мені в присутності М. Залізняка в несовісному відношенню до справ Товариства, а разом з тим і до деяких членів його, вважаю за свій обов’язок повідомити Тебе, що я не в праві продовжувати працю в стані директора Т-ва до переведення ревізії і суду над всіми моїми ділами, котрі б установили перед членами Товариства і суспільством, де я переступив або зловжив право, надане мені довіреностями Товаришів.

На закінчення справоздання і взагалі підведення всіх рахунків перед Т-вом залишаю собі один місяць, а власне не пізніше 1-го мая 1921 року, після якого дня я маю право зі всього закинутого мені витягти певні консеквенції.

З Тов[ариським] пов[ажанням] Юр. Тищенко.

P. S. До часу остаточного роз’яснення справи з огляду на загальне наше матеріальне становище Ти маєш право забирати все, що тобі належить яко гонорар».

(Ольга Мельник, “Щоденник Юрія Тищенка (Сірого) (1919–1924 роки)”, Український археографічний щорічник 12 (2007): 611–612)