assassins_cloak | Епізод 478: Альгірдас Кумжа, 22 квітня 2004 року

Зі щоденника Альгірдаса Кумжі (1956), литовського політичного діяча та дипломата, у квітні 2004 р. – учасника сходження на гору Шиша-Пангма в Гімалаях:

Маємо чотири двомісні намети й два великі. В одному з великих буде наша їдальня, в другому облаштували кухню й склад провізії, тут відпочиватимуть і Корсан із Рабіном.

Поруч із нами розкішні намети розкинули три великі так звані комерційні експедиції. «Tamserku» і «Amikal». «Tamserku» – французи, іспанці, швейцарці. «Amikal» – австрійці й німці. З шістнадцяти членів «Amikal» вершини дісталися керівник експедиції, два клієнти і два шерпи. Інші члени експедиції на вершину вже не йтимуть. Шерпам доведеться перетягнути два намети й інвентар з висоти 7400 метрів, шість наметів із 7000 метрів і бозна-яку вагу з 6400 метрів, де розташований перший табір.

Керівник підрахував, що цього сезону Шишу-Пангму збирається штурмувати близько шістдесяти альпіністів із різних країн. Допомогою шерпів та носіїв не скористаються тільки наша та Санкт-Петербурзька експедиції.

За невеликим хребтом ховається потрісканий льодовик. Досить трохи зійти вгору – й відкривається вся панорама. Льодовик схожий на кількакілометрового змія із зубчастою спиною. Змій звивається до самої гори, ми розташувались біля його хвоста. Звісно, спочатку повзтимем через ту купу каміння, потім якимось чином переберемось через зубчасту спину змія, а далі – неосяжна снігова та льодова гладінь. Поки я так сумував, на льодовик насунув туман, холод пронизує тіло до самих кісток. Ще дужче закутуюсь пуховою курткою і спускаюся вниз, де звабливо парує суп Корсана.

Спав я спокійно, прокидався лише разів п’ять. Усе мучить те саме питання: що я тут на камінні роблю, залишивши вдома теплу постіль?

З першого табору повернувся поляк та його гід. Як там? Холодно, вітряно. Глибокий сніг і льодові розколини. Дві добрі години до краю льодовика, потім ще три – до першого табору. Але нагору дорога не протоптана. Два чоловіки залишилися вгорі, а Марек із гідом вирішив повернутись. Як тільки вгамується погода, вони знов рушать у похід.

Маленький непальський гід становище змальовує ще драматичніше – доведеться пробиратися глибоким снігом і постійно стрибати через льодові розколини. Налякав, випив чаю і щез. Ми поринаємо в суворі думки й міцно стискаємо в долонях чашки з гарячим чаєм. Міндаугас тримає чашку, яку йому подарувала його подруга Ліяна. Вона залишилась у Біржай і щодня через небесний супутник надсилає йому красиві слова.

Надійшла вість, що першими трасою підуть німці й протопчуть дорогу.

Дивлюсь – німці справді збираються в похід. Не звертаючи уваги на страшну заметіль, вони зібрались біля кам’яної ступи на краю табору й розпочали обряди за всіма тибетськими звичаями. Витягли довгі мотузки з молитовними прапорцями, почепили танка із зображенням Будди, а біля ступи поклали льодоруби й, навчені шерпами, розпочали жертовні обряди – великими жменями сипали на Будду рис і горіхи, на зап’ястках в’язали червоні нитки, а нас, що залишились у таборі, пригощали пивом.

Шерпи вірять, що для всіх добрих людських вчинків необхідна допомога богів.

– Який вигляд має шерпський бог? – запитую в гіда, який щойно закінчив жертвувати останню жменю рису.

– Наші боги являються різних розмірів і форм, у будь-який час і в будь-якому місці. Вони захищають людей від поганих сил – примар, чар та отрути, хвороб і смерті.

– Виходить, що й ти маєш кілька богів?

– У Гімалаях багато богів. Шерп може мати свого бога, деякі боги оберігають усе село або місто.

– А якому богу офіруєте зараз?

– Найбільшому шерпському богові, який оберігає кожного з нас.

– Чи ти молився, щоб Бог уберіг від лавин?

– Ми всі просили гарної погоди на найближчі три тижні.

Свято скінчилось, хуртовина триває. Керівник шмигнув у намет, а ми сидимо за своїми записами. Кухар Корсан дрімає, натягнувши шапку, пофарбовану в колір раннього огірка.

Вже не буде такого розкошування, як у попередньому таборі. Але й тут маємо два загальні намети. В одному працює Корсан із помічником Рабіном, в іншому – наш ресторан і клуб. Через шпарину в наметі бачу грізний тибетський пейзаж – скелі, сніг і лід.

Табір мирний і дружній, усім вистачає місця.

Саулюс каже: на Евересті базовий табір був зовсім інший, там було вдосталь омани, крадіжок, агресії. Одного разу знайшли зрізані мотузки наметів – мабуть, знадобилися погоничам яків. А коли ураган розкидав по горах інвентар і майно, шерпи зібрали все й не повернули. На Евересті людей значно більше. У нас тут кілька десятків, а там одночасно живе шістсот альпіністів, а з гідами, носіями й погоничами яків може бути й дві тисячі. Там є ресторан, де альпіністи купують пиво, колу й провізію, правда, доволі важку на європейський шлунок – сушене якове м’ясо та щоденну їжу тибетців тсампу – борошно з водою.

Там цілодобово працює радіозв’язок, для тих, кого спіткає гірська недуга, навіть знайдеться барокамера; взагалі, про випадок небезпеки там надійніше.

– Однак інколи альпіністи кажуть, що вище п’яти кілометрів доброчинність припиняється, – перебиваю Саулюса.

– Мені так не здається. На Евересті один одного рятують. Мені та естонцям у разі небезпеки допомогу пропонували експедиції китайців і швейцарців. Та й усі були готові до співпраці – проводили спільні засідання, на яких ділилися прогнозами погоди й планами. Інша річ, коли опиняєшся в мертвій зоні, вище восьми кілометрів, – там радієш, що можеш допомогти сам собі.

Саулюс усе ловить інформацію із супутника, але й про Еверест не забуває:

– Там жахливі вітри. На стежках – черги альпіністів. Щоправда, скрізь мотузки – так надійніше. Але там добре, що перед вирішальним сходженням можна спуститися відпочити в тибетське село Тінгрі. Там легені вдосталь вдихають кисню, а очі нарешті бачать зелень.

Почалися табірні будні. Корсан у кутку намету пере панчохи, Міндаугас філософствує про сенс життя, інші байдужно слухають. Почуваюсь, ніби дивлюся давнє радянське кіно за Чеховим.

До намету запрошуємо німецьких і французьких шерпів. Своїх провідників не маємо, тому користуємось кожною нагодою витягнути з них відомості про нашу бажану вершину. Один із них, на ім’я Галджун, – з відомої династії шерпів. Вони з Соло Кумбу, неподалік Лукли, де живуть справжнісінькі шерпи.

Кілька років тому, сходячи до базового табору Евересту, я пройшов багато поселень шерпів, що розкинулись на висоті чотирьох кілометрів. То чудова стежка, прикрашена буддистськими храмами, ступами і монастирями. Доріг тут немає, землю обробляють руками, іноді биками. Тут забуваєш, що винайдено колесо, бо ніде не побачиш ні трактора, ні велосипеда. По дорозі зустрічав носіїв, що тягли вгору мішки з цементом, вікна та листи алюмінію для даху. Пам’ятаю, тоді моєму другові приснилося, як він із Гімалаїв у Дотнуву, де будує дім, на спині тягне дубові двері.

У кожній експедиції сперечаємось, хто такі шерпи. Запитати носія, як давно працює шерпом, – те ж саме, що спитати тебе, скільки років працюєш литовцем. Шерп – це не професія, це етнічна група, що розташувалась на північному сході Непалу, в горах і долинах, що огортають Еверест. Їхні предки колись прибули сюди зі східного Тибету, вони й сьогодні без труднощів домовляються з тибетцями. А альпіністи шерпами називають усіх непальців, котрі допомагають їм сходити на гори. Шерпами охрещують провідників і носіїв, які не належать до цього народу. Під час моєї першої експедиції до Непалу мали ми два десятки помічників і всіх їх називали шерпами, хоч насправді серед них був лише один справжній шерп. Вони, народившись і вирісши на висоті трьох-чотирьох кілометрів, чудово пристосовуються до високогір’я. Не раз я бачив, як вони в лютий мороз біжать у самій сорочці і без рукавичок в’яжуть мотузки. Здавна вони з тибетських низин через складні перевали тягли до Непалу сіль та рис. Висота навчила їх працелюбності й витривалості, а буддизм – відвертості та приязності.

Уже сотню років шерпи допомагають експедиціям альпіністів затягти майно, протоптати стежки, прикріпити мотузки, зварити їжу, поставити намети. У разі біди шерпи рятують альпіністів і гинуть іноді й самі. Гори їх годують, приносять багатство і славу, а іноді й погибель. Гори – це їхній спорт, азартна гра і все життя.

Сини шерпів, залишивши батьків і сестер розводити яків і садити картоплю, поспішають вниз у Катманду на пошуки роботи провідника чи носія. В давні добрі часи, коли Бен Ладен і місцеві маоїсти не лякали світу, туризм годував до 10000 шерпів, а один із них, Галджун, зробив блискавичну кар’єру. Йому лише двадцять два, а він уже самостійний гід. Галджун – щаслива дитина – гідом став одразу ж, на горі картоплю чистити йому не довелося, як багатьом його одноліткам, що розпочали кар’єру з помічника кухаря чи носія на нескладних маршрутах. Галджун уже твердо стоїть на ногах, а іншим залишається надія, що одного дня їх запросять у справжню експедицію.

Походивши в гори кілька років, цей амбіційний молодик сподівається стати сірдаром – старшим носіїв та гідів. Сірдарові дістаються вже зовсім інші гроші, він заробляє стільки, що вже в сорок літ виходить на пенсію.

Тепер його батько по інший бік Гімалаїв веде експедицію на Еверест. Один із наших гостей торік вів на Еверест французів. Піднялися на висоту 8300 метрів і спустилися назад. Така була французька група, що відзначила п’ятдесятиріччя сходження французів на Еверест. Із п’ятдесяти французів на найвищу вершину світу зійшов один. Інших підкосила гірська недуга й мороз.

– Чи мрієш ти про Еверест? – запитує молодого шерпа Міндаугас, хоча й сам знає, що мрія кожного шерпа – зійти якомога вище. Там і слава, і великі гроші.

– Так! – багатозначно нахмуривши лоба, відповідає шерп.

Здається, що він репетирує прес-конференцію, яку організує колись, як спуститься з Евересту. Він твердо відповідає на всі наші запитання, хоча інколи меле дурниці.

– Скільки в Непалі живе людей? – знову запитує Міндаугас.

Мабуть, оце питання не з легких, обидва гіди переглянулися, але відповісти не поспішають. Намагаємось допомогти:

– Ну, приблизно тридцять, сорок мільйонів?

– Ні, більше, – твердо відповідає шерп.

Я знаю, що в Непалі 23 мільйони, але мовчу, навіщо псувати репутацію.

– Яка національність у Непалі найчисельніша?

– Звісно, шерпи! – гордо відповідають вони, знов перезирнувшись.

Нехай – згодом розповім своїм, що шерпи – малочисельна нація, вона не становить навіть одного відсотка жителів Непалу.

Старанно працює наша погодна дівчина Рута. Вона обіцяла щодня перевіряти прогноз погоди в Інтернеті й через супутниковий зв’язок пересилати нам у Тибет. В Інтернеті вона знаходить прогнози для всіх найбільших гір Гімалаїв. Шиша-Пангма височіє осторонь, тому про неї інформації немає, доведеться орієнтуватися за Еверестом. Синоптики прогнозують погоду на вісім днів, а дані поновлюють щодня.

(Альгірдас Кумжа, Гімалаї: щоденник однієї експедиції. Непал – Тибет, квітень – травень 2004 року, переклала з литовської Ольга Боднар (Вільнюс: Лєтувос рітас, 2007), с. 50–52)

Епізод 478: Альгірдас Кумжа, 22 квітня 2004 року

no subject