Плащ убивці (
assassins_cloak) wrote2025-03-23 11:29 am
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
Entry tags:
Епізод 448: Валер’ян Поліщук, 23 березня 1921 року
Зі щоденника Валер’яна Поліщука (1897–1937), українського поета і письменника, у 1921 р. – мешканця Києва:
Був учора у Віри Ромасюкової. Моя гімназіяльна радість. Скільки монограм для неї було написано в сшитках, книжках, на партах. А її батько, що мені дав руку, щоб я увійшов до [клуні знаття], яке мені запахло тоді, як сіно, де то він зараз. Казала, що десь в Одесі. Седів у Чека. А Віруша й не сподівалась, що з мене вийде. Вона така уютна. По-старому – щоб наверстати старе, ми говоримо «ти». Тоді вона так і не знала, що я її любив гімназіяльним почуттям. Тепер сказав. У неї такі теплі груди, бідує бідненька, голодує, нікуди не ходить, казала, що торік хотіла навіть отруїтися. Сьогодні підемо, краще сказати – поведу її до Шевченка.
У Ронці ще кілька разів бував. Потім вона сама почала таки зазнаватись. Захотіла приказувати, думала, що я раб уже тим, що відріжняю її від других. «Якщо не зробите того й того, то я з вами не буду й розмовляти». Ну, як задля того тільки мене цінують, то я плюю.
Останній раз було з-за «Грона». Не прохає, а тоном мого обв’язку наказує, та ще й при хлопцях. Був і Осьмачка, який мене тепер ненавидить. Вона, певно, перед ними хотіла похвалитися, що от мов той диктатор Поліщук (яким мене називали в «Гроні». І дивно, мою кандидатуру скинули, зробивши розкол літературно-мист. течії і нашого об’єднання. Частина пішла до Тичини, а частина залишилась зо мною. На їх боці зараз більшість: і Всевидат, і Григорук, і деякі комуністи, і дурноголовий Євг. Касяненко, а вони нічого не зроблять. Як вони промажуть справу, тоді я з однодумцями знову буду робить. Шкурупій і Петрицький зо мною, Петрицький навіть мого портрета малює. Терещенко Микола хитається між мною і музагетівцями, вроді Микитенка та Тичини, а Косинка, дурень, зазнався, і що недавно так мене хвалив, тепер страшенно лає. Яка мінливість серед мистців у відношеннях між собою). Так я про Рону, хотіла, напевно, показатись. «Ви повинні для мене принести» – тоді я кажу (було в театрі, йшли «Гайдамаки»): «Ви хочете як Польща – показувати лишень рукою. Заплатіть 1500 карб. за книжку, як всі». – «Коли не принесете, то я з вами не розмовляю». Ах, думаю собі, то мене так цінуєш. Із-за того рвати. Добре. І вже з місяць я не буваю в неї, не кланяємося. Хоча бачимось випадково. Finis.
Хоч спочатку я хотів загладити. З театру кликав її на розмову. Вона при всіх: «Вибачтесь передо мною, тоді будем розмовляти». В чому? Та йди ти…
Віра якась хмура. Така вона й була, життя її не гріє. А я ж як радий, що тепер живу. Щасливий, хоч і паршиво жити, але зате відчуваю, що живу.
А між іншим, де ініціативу бере одна або кілька сильних людей, там завше діло, де маса, або уповноважений колектив, там завше провал. Де самочинно диктатура захоплюється, там більші наслідки, ніж там, де за загальною згодою, яка завше одтягує, коли одна особа розумніша уже встигає передбачити і почати роботу.
Краще масу вести за собою, відчуваючи, що вона трошки згодом сама мусить дойти до того самого, ніж чекати поки той рух буде загальним бажанням і тоді когось висуне. Багато часу пропаде марно, а хоч і [нерозбірливо].
(Валер’ян Поліщук, Блажен, хто може горіти...: автобіографія, щоденники, листи, упорядник Зіновій Суходуб (Рівне: Азалія, 1997), с. 53–54; Ярина Цимбал, “23 березня 1921 року”, http://litakcent.com/2021/03/23/23-bereznya-1921-roku/)

no subject
Довгий час рідні нічого не знали про Валер’яна Поліщука. У 1943 році їм видали свідоцтво про смерть письменника, в якому значилося, що він помер у в’язниці 1942 року від перитоніту. Цій відписці ні дружина, ні донька не надто вірили й далі продовжували звертатися з листами до органів служби безпеки. І лише в 1988 році вони отримали повідомлення з військового трибуналу Ленінградської області, що Валер’ян Поліщук – за висновками особливої трійки Ленінградської області – розстріляний, а от місця захоронення вони вказати не можуть. І лише в середині 90-х років XX століття завдяки пошукам Санкт-Петербурзького «Меморіалу» вдалося віднайти документи, зокрема протокол засідання особливої трійки від 9 жовтня 1937 року, де й значиться, що в числі 134 українських буржуазних націоналістів до розстрілу засуджений і Валер’ян Поліщук. З тих документів випливає, що в’язнів партіями вивозили до урочища Сандармох і замість розстрілу, як то передбачалося вироком, забивали палками.
Літературну діяльність Валер’ян Поліщук розпочав у 1918 р. Виступав як поет, прозаїк, критик: у своїй творчості розвивав традиції європейського літературного авангардизму початку XX ст. Твори: поетичні збірки – «Сонячна міць» (1920), «Вибухи сили» (1921), «Книга повстань» (1922), «Радіо в житах» (1923), «Жмуток червоного» (1924), «Громохкий слід» (1925), «Металевий тембр» (1927), «Остання війна» (1927), «Електричні заграви» (1929); поеми – «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила» (1919), «Дума про Бармашиху» (1922), «Ярина Курнатовська» (1922), «Пригода» (1931); романи й повісті – «Червоний потік» (1926), «Григорій Сковорода» (1929), «Повість металу й вугілля» (1931); збірки оповідань і нарисів – «Розкол Європи» (1925), «Козуб ягід» (1927), «Що їх врятувало» (1933); збірки літературно-критичних статей і есе – «Як писати вірші» (1921), «Літературний авангард» (1926), «Пульс епохи» (1927) та ін.
У двадцятих і навіть у тридцятих роках нашої доби він був одним із найпопулярніших поетів молодої літератури.
На першому плані у ліриці В. Поліщука – міські мотиви, дух новаторства й експерименту. Він невід’ємний від самої доби, коли творилася ця лірика, і тому ці настрої – бадьорі, сонячні, оптимістичні, характерні революційній романтиці, – наявні у його поезії. Ось як виразно звучать мотиви «Юнацького маршу», присвяченого школі червоних старшин і покладені на музику композитором Козицьким, зі збірки «Остання війна» (1927 р.):
Юнацька кров шумує в наших жилах,
Юнацька сила блискає в очах.
Ми за народ, за працю підемо сміло
І спокій принесем на гострених мечах.
Серед багатьох представників письменства В. Поліщук відзначився високою творчою майстерністю.
У чому ж особливості творчості письменника, яка ще й сьогодні не має об’єктивної оцінки? І хоч дехто схильний до повного заперечення доробку Поліщука, все ж залишається істиною те, що він був людиною свого часу. І як свідок буремних подій стверджував нове революційне мистецтво, особливістю якого був потяг до авангардизму та його різновиду – конструктивного динамізму.
Він розпочинав свій творчий шлях з переспівів лірики О. Олеся, С. Надсона та інших поетів, проте період поетичного учнівства проминув досить швидко.
Сприятливим був його приїзд до тогочасного Києва, де нуртували молоді творчі сили, знайомство з П. Тичиною, що відбулося 25 червня 1918 р. у редакції газети «Нова Рада», і тісне тимчасове зближення з поетом, а тоді й М. Хвильовим. 1919 р. видав поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», написану за мотивами відомого літопису та під впливом реалій громадянської війни. Особисте знайомство й спілкування з П. Тичиною спонукало В. Поліщука переглянути підхід до власних поезій. Тичина заохотив його до пошуків нової художньої якості в ліриці. То були часи повного взаєморозуміння поетів. Вони навіть хотіли видавати спільний альманах або збірник, утворити Київську філію Всеукраїнської федерації пролетарських письменників, яку мав очолити П. Тичина. Невдовзі керівником цієї ефемерної організації став М. Хвильовий, з яким В. Поліщук опублікував спільну збірку «2» (1922).
Є в поезії В. Поліщука мотиви, що органічно пов’язують його ім’я з класичною українською і світовою літературною традицією, серед його віршів немало проникливих ліричних творів: тут і настрої, пригоди («Осінь», «Весняний мотив», «Лісовий спів») і щире кохання («Мила», «Спомин», «Незрівнянна»).
Звичайно, у творчості В. Поліщука (літературні псевдоніми: Микита Волокита, Василь Сонцевіт, Філософ з головою хлопчика) далеко не все було рівноцінним, далеко не все пережило автора. Були серед написаного ним і одноденки-агітки, як-от ранні байки, речі, написані на догоду режимові, зокрема поема «Ленін», художньо слабка, зате ідейно «виграшна» річ. Звертаючи свій погляд у майбутнє, він бачив там (бо прагнув бачити!) прекрасне, гармонійне життя людей. І уявно оцінюючи свою епоху і сучасників з погляду того далекого майбутнього, писав:
Ми далеко розплюскали в ніч і в віки
Наше згасле життя
І палаючий дух.
Оглядаючись на минуле, поет критично сприймає ранню творчість, визнає, що та бунтівлива енергія, яка завжди проривалась у його віршах, тепер помножена у стократ: «Почуваю, що розумом, інтелектом виростаю, і все створене досі, так не люблю, що далі нікуди… Взагалі хочеться якихось велетенських форм, образів та творів…». Проте в цьому віці дерзновенних мрій і велетенських задумів поет потрапляє на саме дно життя – до Соловецького спецтабору.