assassins_cloak: (Default)
2025-05-18 11:52 am

Епізод 504: Ольга Кобилянська, 18 травня 1884 року

Зі щоденника Ольги Кобилянської (1863–1942), української письменниці, у 1884 р. – мешканки Кимполунга, тепер Румунія:

Який чудовий день був сьогодні. Зося була в нас – вона цього тижня від’їжджає до Львова, вчитися до матури. Післязавтра я також повинна поїхати до бабуні в Чернівці і т. д. Боюся сказати «напевно» – а то не поїду. Сьогодні був гарний день, ми разюче багато сміялися, балакали, розважалися – Зося, Ґенця і я. Ми ходили то по садибі, то знову були в кімнаті. А в садибі, якраз під лісом, дуже гарно. І коли я побачила, що люба мати, якій, слава Богу, краще, виходить в садибу, то в цій хвилині відчула виразно, що я все ж таки щаслива, бо я маю матір – і яку матір! І доброго батька маю... Хто знає, коли побачимося з Зосею. Попри все, я її люблю, все їй простила, вона одна мене розуміє. Вона йде в світ, щоб учитися, а я залишаюся тією самою, але я щаслива, поки я в батьків. Можу сьогодні сказати: давно не було в мене такого спокійного дня як сьогодні.

Ввечері робили ми з Зосею великі дурниці, сміялись, що аж сльози спливали по обличчі, і коли нарешті ми бажали одна одній доброї ночі, скакали зі сміхом по подвір’ї, і вкінці барабанили по шибках «на добраніч».

(Ольга Кобилянська, Зібрання творів, Т. 9, Щоденники. Публіцистика. Критика. Спогади. Автобіографії, упорядник Володимир Антофійчук, переклад з німецької Ельпідефора Панчука (Чернівці: Букрек, 2022), с. 41)


assassins_cloak: (Default)
2025-05-08 10:22 am

Епізод 494: Марія Башкирцева, 8 травня 1884 року

Зі щоденника Марії Башкирцевої (1858–1884), української художниці й письменниці, яка мешкала у Франції:

Я божеволію від бажання писати. Чи можу я писати? А поміж тим мене наче штовхає якась непереможна сила. О, це вже з давніх пір. Починаючи від роману, розпочатого 1875 року і досі не завершеного... Та ще вірші, до того і після, весь час... Тепер я дійшла до тієї точки, коли всі ці мари і всі схоплені на льоту спостереження хочуть наче набрати плоті. Часом здається, що у тебе в голові готовий сюжет для десятка книг. Не знаєш, з чого розпочати, і коли берешся за втілення цих мар, зупиняєшся на десятій сторінці.

Я вам тому це розповідаю, що відзначаю тут усі свої окремі настрої. У мене навіть є купа написаного, але я сміюся над своїми претензіями. Добряча це була би дурниця – писати! Я борюся з собою, відмовляюся, кажу собі ні, сміюся над собою, бо я занадто боюся бути смішною в очах інших, а пристрасть ця нездоланна!

Це солодке безумство, яке робить мене щасливою, перед яким я зупиняюся схвильована, збуджена, наче я про це серйозно замислююсь. І можливо, я занадто серйозно про це думаю, щоби зізнатися в цьому навіть тут. Але для цього не вистачило би життя, особливо мого.

Всього торкнутися своєю рукою і нічого не залишити після себе!

Ох, Господи! Я все ж сподіваюсь. Ох, я така боягузлива і живу в такому страху, що готова повірити в рятівничість церкви.

(Мария Башкирцева, Дневник (Москва: Рипол Классик, 2017), loc. 366 of 391, Adobe Acrobat Reader. Переклад з російської)

Ілюстрація: Марія Башкирцева, Автопортрет, 1884 р.


assassins_cloak: (Default)
2024-07-11 08:34 am

Епізод 193: Бернард Полонецький, 11 липня 1884 року

Зі щоденника Бернарда Полонецького (Берла Пордеса) (1862–1943), польського книгаря і видавця єврейського походження, у 1884 р. – мешканця Львова, співробітника книгарні Леона Пордеса:

Нуджусь – у нас зараз огіркові часи, жодного руху в книгарні нема. Я не обіцяю майбутнього цій книгарні, бо складно, «без праці не буде калача». А Леон – це нероба в повному значенні цього слова, роботою гидує і так бездумно годинами стоїть, спершись на ляду, і тільки дурниці йому в голові, це жахіття, людина має в руках золотий інтерес, тільки трохи попрацювати, і міг би забезпечити собі спокійне майбутнє, але що ж, нероба, телепень, обмежена людина, і це майбутній керівник книгарні. Від часу, коли я повернувся з Варшави, підняв фірму, зробив усе, що було в моїх силах, а потрібно було тільки далі вести справи. Я впевнений, що якби зараз покинув книгарню, то її занепад був би найпевніший. Своїм побутом книгарня завдячує мені, я енергійно нею зайнявся, працював, я обмірковую нові плани, живу тільки для справи. А який, власне, маю зиск – платня моя сміху порожнього варта, взамін за всі мої зусилля, за працю, не маю нічого!

А яке майбутнє переді мною? Сную різні плани – замки на льоді – але для здійснення потрібна жертва, а цією жертвою маю бути я. Єдиним шляхом до виходу було б вигідне одруження, отриманий капітал можна вкласти в розвиток книгарні, яка тоді би стала спільною. Що за жертва! І якось я переконаний, що не пошкодував би про цю жертву. Чи не краще було би покинути Львів, поїхати до Варшави і там шукати майбутнього? У них я тільки марнуюсь і тільки служу їхній справі, а для моєї нічого не роблять. Покинути їх – впаде споруда, яку я з такою витривалістю і працею будував.

(Bernard Połoniecki, księgarz lwowski. Dzienniki, pamiętniki i listy z lat 1880–1943, opracowała i wstępem opatrzyła Maria Konopka (Warszawa: Biblioteka Narodowa, 2006), s. 128. Переклад з польської)