Епізод 373: Етті Гіллесум, 7 січня 1942 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Естер (Етті) Гіллесум (1914–1943), мешканки Амстердама єврейського походження, випускниці Амстердамського університету:

Сьогодні у другій половині дня йшла вздовж присипаного снігом каналу після несподіваного засідання юденрату: «Ich bin viel weiniger überzeugt von meinem hundertprozentigen Können wie von meiner gesammten menschlichen Qualität» [«Я набагато менш переконана у своїх стопроцентних можливостях, ніж у своїх загальних людських якостях»].

І пізніше – кожного на гачок у рядку 24:

«Es war gut, daß Sie dabei waren, Sie regen mich immer an, weil Sie alles so mitleben und ich bin doch eigentlich ein “Podiummensch”, das kann man wohl sagen» [«Добре, що Ви були з нами, Ви мене завжди надихаєте, бо Ви все так переживаєте, а я ж, насправді, «людина сцени», так було би правильно сказати»].

Десь углибині в мені є претензія на те, що я мушу говорити щось цікаве, і влучне, й особливе, чи інакше мені треба мовчати. І через це в мене ніколи не виходить записувати маленькі кумедні події, бо навіть перед самою собою я не хочу ризикувати постати «нудною». Але тепер я спробую примусити себе просто записати той сьогоднішній випадок – викласти тільки сухі факти. Хоча – сухі факти: їх не буває, якщо вони пов’язані з Ш., бо атмосфера, яку він випромінює, завжди відіграє велику роль.

Отже, я мусила бути о пів на п’яту в юденраті. Та справа надихала небагатьох до роботи. Допити, майно, «Auswanderungsnummer» [номер переселенця], Гестапо й подібні радісні теми. За столом сидить молодик. Чуттєве, бліде, розумне обличчя. «Russische Sekretärin» [російська секретарка] усюди брутально з ним проходить, наче так і треба, під приводом тієї глухоти на одне вухо, але насправді просто, щоб теж там бути. І цього разу це і справді було більш ніж варте того. Після того, як Ш. трохи погомонів із тим м’якосердим, й справді дуже приємним молодиком, до Ш. натхненно підходить невисокий чоловічок. «Guten Tag, Herr S.» [«Доброго дня, пане Ш.»]. Ш. дивиться, не впізнаючи, на чоловічка, на маленькому тілі якого сиділа пречудова саркастична голова Мефістофеля, і потім говорить навмання: «O ja, Sie waren sicher mal bei mir im Kurs» [«Так, Ви, напевно, якось відвідували мій курс»].

Я гадаю, що таке відбувається по всій Європі. Коли я йду з ним по вулицях, через скількись метрів підходить людина, простягає руку у привітанні, і тоді Ш. вже просто каже: «O, Sie waren sicher mal als Objekt bei mir» [«О, Ви, напевно, якось були моїм об’єктом»]. Виявилося, що цей чоловік, гостре, саркастичне, диявольське обличчя якого перебувало у цікавому контрасті з чуттєвим, блідим обличчям молодика, ще не бував на курсі Ш., але знав його через родину Нете і він залюбки би якось зустрівся з ним як об’єкт. І гострий сказав м’якосердому: зважай на цього пана Ш., він знає все про тебе. Із твоїх рук. І м’якосердий тут же викладає на стіл праву долоню. У Ш. був час і він на це погодився. І, власне, дуже важко описати, як все розвивалося потім. Річ ось у чому. Коли Ш. говорить, що це стіл, і хтось інший говорить, що це стіл, то ці столи виходять абсолютно різними. Речі, які він говорить – хай які прості вони є, – вражають більше, видаються важливішими, я б навіть сказала «більш зарядженими», ніж тоді, якби те саме сказав би інший. І так стається не через те, що він напускає на себе ауру важливості, а через те, що речі виливаються з нього з глибших і сильніших, й насправді з більш глибоколюдяних джерел, ніж у інших людей. Й у своїй роботі він дошукується людяного й ніколи – чуттєвого, хоча він повсякчас звертається до почуттів саме тому, що аналізує людину дуже глибоко.

Отже – той порожній кабінет в юденраті. Чуттєвий молодик, що підніс руки, Мефістофель, що зацікавлено спостерігав, і Ш., який, по кількох заувагах, встановив дуже сильний людський контакт із молодиком. А ми прийшли туди, не треба забувати, щоб нас допитали щодо майна. Я вже не можу пригадати, що саме говорив Ш., але серед іншого він сказав: ви виконуєте добре ту роботу, якою займаєтесь, але вона суперечить вашій справжній натурі. І промимрив під носом: «Er ist ganz introvertiert, der Mann» [«Цей чоловік – абсолютний інтроверт»]. Ні, для мене таки надто важко це передати. Я сиділа поруч і брала в цьому участь, як чемна Schülerin [учениця], і серед іншого сказала: «Еr hat auch was Weibliches und Sensibles» [«У нього також є щось жіночне і чуттєве»], і виявилося, що в молодикові приховано різноманітні таланти, які не могли знайти вихід через брак віри в себе. І ще: коли перед вами поставити задачу, ви її зробите добре, але якщо вам доведеться обирати з кількох речей, ви почуватиметеся невпевнено. Тощо, тощо, й усе закінчилося тим, що протягом кількох хвилин молодик був покладений, так би мовити, на лопатки, й був геть зачудований. Він сказав: «Aber Herr S., was Sie mir hier in zwei Minuten sagen, steht auch genau so in einem Test von mir» [«Але пане Ш., все що Ви мені щойно розповіли за дві хвилини, записане саме так в одному з моїх тестів»]. І він швиденько домовився про зустріч-консультацію, і раптом почав роздавати тисячі підказок про те, як заповнювати ті форми. Я помічаю, що в мене зовсім не виходить передати кумедність цього неочікуваного сеансу. Пізніше ми стояли біля засніженого каналу і сміялися, мов школярі, яких відпустили додому, згадуючи несподіване комічне закінчення тієї бюрократичної справи: домовленість про консультацію і службовець, який від раптової прихильності до тебе був ладен обійти закон, коли б його змога.

(«Без озлоблення, без ненависті». Щоденник Етті Гіллесум, 1941–1943 рр., переклала з нідерландської Наталія Карпенко (Київ: Дух і Літера, 2017), с. 127–130)