Епізод 362: Семен Ляшенко, 27 грудня 1977 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Семена Ляшенка (бл. 1905 – після 1982), уродженця сучасної Запорізької області, у 1977 р. – мешканця Ноттінґема:

Сьогодні у 7-й год. вечера робив прогулянку центром Нотінгаму. Людей дуже мало. Це тому, що час латинських різдвяних свят. Бачу біля великої крамниці Дебінгам (жидівська) п’ятеро людей стоять біля дверей у черзі. Це значить завтра 28 грудня ця крамниця буде продавати деякі речи по зниженим цінам. Тут коротко подам, як комерсанти організовують самі великі черги: Ціни відомі скажемо 200–300 фунтів за якусь річ. Таких речей вони виберуть кожну окремо 5–6 та поставлять на вікні як вітрину з ціною 50–60 фунтів. Поза цими речами других є ще багато, але там уже ціна знижується часом половину. Таким родом люди приходять завчасно, а ось може випаде для мене «щасливка».

Це так буває не в одній крамниці. Ця крамниця відчинеться 28 грудня у 9-й год. ранку. Але там уже буде черга якихсь 200 людей. Але це треба пробути цілу ніч у черзі. Коли я подивився, то побачив: Три особи сиділи на своїх власних легеньких кріслах, які вони принесли з дому, щоб не стояти цілу ніч на ногах. Вони правда є такі, що міняються. Дві сестри. Одна стоїть до 2-ї год. ранку, а потім приходе їй на зміну друга сестра, або скажемо, чоловік і жінка. Звечера стоїть чоловік, а в 2-й год. ранку приходе його підміне дружина, а чоловік іде до дому, а тоді вже в указану пору йде на працю (якщо він працює).

Бачу дві індійки, та одна білокура жінка. Індійки сиділи вже на принесених ними легеньких кріслах.

Подивився я на цих «бідних» та подумав: «Нема кому вас погнати звідсіля, щоб ви ні самі не мучилися, ні других заводили в цей блуд». Щоб дійсно це була така крайність, ну то вже було б простимо, а то щодня в кожній крамниці хоч ти возом купляй, тобі ніхто нічого не скаже, а навпаки, таких відвідувачив будуть в крамниці вітати.

Коли я прийшов до дому та сказав моїй Дружині про це, то оказалось, що Дружина будучи дома, більше бачила за мене. Бо в новостях вечирніх показували по телевізії, що саме там в Лондоні були вже великі черги, які чекали на завтрашній день 28 грудня.

Тоді я сказав для Дружини так: «Це є дуже й дуже корисна пропаганда для Сов. Союза, що англійці висвітлюють великі черги, а чому це такі великі черги, совіти цього не скажуть своєму населенню. Скажуть, що в Англії всього не хватає для населення. Як їжі, також і одягу».

Я тільки скажу, що міжду капиталістичними «акулами» та Сов. Союзом є така, і то велика ріжниця. В Совітів там все «давали». І оте «давали» привезли його й за кордон. В Совітів як хтось щось купив і несе це що люди бачать, то ніхто не питав, що де ви бабо, тітко чи ще якось там називали, купили? Ні. Тільки питають, а де давали штани, кухвайку, цеберки і т. п. Ніхто не питає, що де продавали, а тільки «давали».

Тут в Англії навпаки. Нікому нічого ці капиталісти не дають, а тільки продають. Сміються з того, що там в совітів «давали». Сміються й тепер тут з того «давали».

(Семен Ляшенко, Щоденник 1977–1979 (Нотінгам: Видано автором, 1979), с. 204)

Ілюстрація: ноттінґемський універмаг «Jessop & Son» переїжджає до щойно відкритого торговельного центру, листопад 1972 р.