Епізод 350: Тетяна Шевчук, 15 грудня 2001 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Тетяни Шевчук (1954), випускниці філологічного факультету Київського університету, яка у 2001 р. виїхала до Італії на заробітки:

Туристичний автобус на 48 чоловік виїхав з Києва в напрямку західного кордону. Після прощання з рідними всі сиділи притихлі: щеміло серце, а в душі острах перемішувався з надією. Ми їхали в країну, яка видавалась абсолютно недосяжною, яка була мрією і міфом, яку добре знали з підручників і книжок, бо вона була колискою європейської цивілізації, культури і мистецтва. А також батьківщиною імен, які лунали як голоси прадавніх епох, як голоси історії: Сіракузи, Помпеї, Рим, Юлій Цезар, Данте, Томазо Кампанелла, Рафаель, Леонардо да Вінчі, Мікеланжело, Гарібальді...

Ніхто про це не говорив, уникали навіть слова ІТАЛІЯ: офіційно це була туристична поїздка в Австрію.

Переїзд через три митниці: українську, угорську і австрійську – був до краю напруженим. Довелось залишити всі словники, самовчителі, консерви, термоси, фарбу для волосся і т. п., тому що попередили: ви повинні мати вигляд справжніх туристів – інакше не проїдете. А кожен з нас вклав в цю поїздку до тисячі доларів, більшість гроші позичили, ще й під проценти.

Тут же на кордоні нас чекали і перші витрати. Водії, скориставшись залежністю пасажирів, заявили: хочете добре і швидко проїхати українську та угорську митницю, збирайте по 20 доларів. Я сказала, що нічого привчати митників до хабарів і краще стояти три години. Олег, молодший із водіїв, самовпевнений аж до пихатості, спробував настроїти проти мене всіх решту. Але я твердо повторила, що нічого здавати не буду. Водії щось пошептались, і з динаміка пролунало, що вистачить і по 10 доларів. Хоч маленька, але перемога. Я нічого не здала, як сказала, а всі інші віддали по купюрі. Думала, будуть на мене коситись, але ні...

Найстрашнішим був австрійський кордон. Теж три години, але яких! Перше, що спитала білява австрійська жінка-митник, було: «Арбайтер?». В автобусі гнітюча тиша, кожен про себе молиться, як вміє. Потім хтось безтурботним голосом каже: «Ні, ми туристи, подорожуємо». – «О, Україна – це катастрофа», – докірливо хитає головою митник. Але компромат не знайдено, і ми проїжджаємо. Тільки виїхали за межі митниці, як напружена тиша автобуса зірвалася вереском радості і полегшення. Кричать на повний голос і обнімаються.

І кожен знає, що їде на «заслання», і радіє, що шлях на заслання вільний. От таке у нас життя.

В основному їдуть жінки, чоловіків всього 10. Поруч зі мною Ірина, лікар, розумна і приваблива, 51 рік. Три місяці тому пішла на пенсію. Їде ради дочки, якій 16 років і якій хоче дати вищу освіту; сина вона встигла вивчити за радянських часів... Спереду сидять дві вчительки, щось там говорять про школу і про зарплату. Дивлюсь на жінок: розумні, інтелігентні, симпатичні. Як то складеться життя кожної з нас там, у «засланні»?..

(Тетяна Шевчук, Сім вітрів Італії. Сім років еміграції. Щоденник (Київ: ДП «Видавничий дім “Персонал”», 2015, с. 9–10)

Ілюстрація: так виглядав Відень у грудні 2001 р. Фото з сайту transphoto.org.