Епізод 267: Володимир Малик, 23 вересня 1984 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Володимира Малика (1921–1998), українського письменника, у 1984 р. – мешканця Лубен:

Несподівано закрутилася історія з фільмом «Посол Урус-шайтана». Подзвонив з Одеської студії редактор Василь Микитович Півень, потім – телеграма від директора з проханням дати згоду на екранізацію «Посла...». Дав. Жду договору.

З «Прапора» одержав від Сосідка договір на «Черлені щити» (на моє прохання, оскільки він по телефону попросив підписати договір за мене).

Отже, перспективи ніби не погані: в 1985 – «Черлені щити», «Посол...» у «Дніпрі» на англійській мові, «Шовковий шнурок» – у «Детской литературе», «Черлені щити» в журналі «Прапор» та ось – фільм... Але скажемо «гоп», коли перескочимо.

На початку вересня (2-го) їздили з Галею, Ларочкою, Андрійком та Володею у Новосілки до Івана Несторовича Служенка, друга по школі, а потім – до Петра Сиченка в Ясногородку. Був у Сергієнка, – пише рецензію на «Таємного посла». І передмову.

Ніяк не сяду за «Поєдинок» («Двоє над прірвою», II ч.). «Веселка» планує на 1987-й рік. Ціле літо працював у Олеся – збудували сарай з гаражем і льохом. Залишилися дрібниці – побілити, посклити вікна, пофарбувати сходи... Але сили вже немає – стомився страшенно. Чи це роки даються взнаки? Адже – 64-й! Наступає старість. І відчуття таке, що живу довго-довго...

Проглянув свій «Щоденник». Лише факти з життя. Та й ті скупі. Швидше для себе та сім’ї. Ну, що ж – з таким наміром і пишу. Не тішу себе надією, що хтось колись опублікує його. Тому гранично стислий, без розумувань, без деталей, думок. Та й життя навчило... мовчати.

(Володимир Малик, Синя книга: щоденник (записки для себе). 1958–1998 (Полтава: ТОВ «АСМІ», 2011), с. 186–187)