Плащ убивці (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
assassins_cloak) wrote2024-01-01 02:27 am
assassins_cloak) wrote2024-01-01 02:27 am
Епізод 1: Олекса Воропай, 1 січня 1945 року
Зі щоденника Олекси Воропая (1913–1989), українського етнографа і письменника, у січні 1945 р. – переміщеної особи в Берліні:
Вчора ми пішли спати вже по півночі. Було чути постріли – це німці зустрічали Новий рік.
Зараз же після 12-ої години ночі, мешканці гуртожитка почали поздоровляти один одного. Я поздоровив свого сусіда такими словами:
«На щастя, на здоров’я та на Новий рік, щоб не було аж так погано, як минулий рік».
Всі, хто почув моє поздоровлення, відповіли хором: «Дай, Боже!».
– Що ж то за поздоровлення без чарки?! – розчаровано сказав мій сусід.
Хтось відповів йому:
– Коли скінчиться війна, будемо й чарки пити!
Рано о год. 10-ій ми з дружиною їздили до православної церкви на Службу Божу. Правив митрополит Полікарп, він мав і проповідь про вплив шкідливих філософів. На жаль, не пощастило послухати цілої проповіді, бо проревіла сирена і ми вибігли з церкви. Сховалися до сусіднього бункеру.
Коли алярм скінчився, ми пішли до маленького затишного «гаштете», де звичайно збирається українська «еліта». Там застали вже кілька знайомих осіб, а між ними й проф. М. М., що розповів нам деякі новини з української політики: українці борікаються з власовцями, бо не хочуть «єдиної-неділимої».
До гуртожитка вернулися аж надвечір. Я відразу сів працювати, бо хочу скінчити «Народний календар».
(Олекса Воропай, В дорозі на Захід. Щоденник утікача (Лондон: Українська Видавнича Спілка, 1970), с. 88–89)
no subject
Якась ця війна вічна. Але підтримую.
no subject
no subject