Епізод 232: Євген Сверстюк, 19 серпня 1996 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Євгена Сверстюка (1927–2014), українського філософа, літературознавця, громадського діяча, політв'язня радянського режиму, у 1996 р. – президента Українського ПЕН-клубу:

Виставка в Лаврі.

Самвидав шістдесятників.

Сигналом був лист Хрущова про злочини Сталіна – 1956 рік.

«Якщо це брехня, то який жах, але якщо правда – яка катастрофа», – сказав Роже Гароді.

Те, що для французького комуніста було катастрофою, для нас було довгожданою правдою.

Все живе прокинулось говорити правду! Це загрожувало б вибухом у царстві тотальної брехні. Але крига танула повільно, все оживало аж до поч. 60-х.

Тоді свіжі бруньки почали стріляти. Це були голоси поетів – Драча, Вінграновського, Симоненка, Ліни Костенко.

Найпотужніший серед них був своєю правдою і прямотою Василь Симоненко. Трагедія ранньої смерті зробила його провідною постаттю укр. відродження. Самвидавні вірші Симоненка було видано в книжці «Земне тяжіння» (звичайно, спотворені цензурою) – вони стали великим каталізатором процесу національного пробудження. В самвидаві ходили окремі вірші Вінграновського, Драча, Ліни Костенко, потім М. Холодного, Мамайсура та ін.

Після арештів 65 року ситуація змінилася – вже віршів було замало. Тоді в самвидав приходить «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Ів. Дзюби – це був голос, почутий в цілому світі. Біла книга про укр. в’язнів – «Лихо з розуму» Чорновола пішла у світ, як перший укр. голос почутий...

Українці складали більше половини в укр. тюрмах і політтаборах в усі періоди, але світ почув захисників правди аж в 60-ті.

В боротьбі 60-х слід розрізняти чинник людський – одвагу, з якою йшли на протистояння системі лжі і страху, і літературну вартість самвидаву.

Відбувалася селекція: літає тільки те, що має крила.

(Євген Сверстюк, Вічна туга за справжнім. Щоденникові записи, упорядник Олена Голуб (Луцьк: ВМА «Терен», 2018), с. 71–72)

Ілюстрація: фото початку 1960-х років, Євген Сверстюк перший праворуч.