Епізод 194: Олекса Воропай, 12 липня 1945 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Олекси Воропая (1913–1989), українського етнографа і письменника, у липні 1945 р. – переміщеної особи в Баварії:

Сьогодні свято Петра й Павла. Я маю написаний етнографічний нарис про це свято і колись, при нагоді, надрукую його.

Рано приїхала ця сама перекладачка американської харитативної організації і привезла для школи зошити, олівці, пера і... носові хусточки для дітей.

Їздив до міста шукати друкарню, що має російські черенки. Блукав досить довго, але знайшов. Це старий російський еміґрант, мужик із Пензи, Дмітрій Сажнін. Він має свою власну друкарню і може друкувати «русскіє кніги».

– А українські друкувати будете? – питаю.

– Ето всьо равно, – відповів.

Сажнін дав мені свою візитну картку і сказав, що замовлення приймає радо, буде друкувати все, що ми хочемо: книжки, журнал чи газету.

Увечорі відбувся концерт бандуристів: виступало їх два, один із них, що краще співає, називається Кравченко, а другого прізвища не знаю. Він сказав добру промову до присутньої публіки, розповів історію бандури, добре говорив про українські народні думи.

Після концерту я підійшов до них і запитав про Григорія Китастого та його капелю. Вони відповіли, що Китастий з капелею у Мюнхені й хотіли б переїхати сюди, до Авґсбурґу.

Познайомився сьогодні з поетом Василем Баркою (справжнє прізвище – Очерет) – це досить ориґінальна людина, з нахилом до богеми, але розумна й добре освічена, тільки виглядає дуже бідно й неохайно.

Дотепний Юрко Ч-ко жартував сьогодні, що наші літератори мають природні назвиська: Очерет, Чапленко, Славута (з натяком на Дніпро), Русальський і Степовий.

(Олекса Воропай, В дорозі на Захід. Щоденник утікача (Лондон: Українська Видавнича Спілка, 1970), с. 138)