Епізод 119: Євген Чикаленко, 28 квітня 1921 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Євгена Чикаленка (1861–1929), українського громадського діяча, видавця, у 1921 р. – мешканця Відня:

Довідавшись з Галиного листа, що 27-го буде переїздити через Відень до Аккерману Др. М. А. Галин, я поїхав до Д-ра Матюшенка, де й стрів його. Він постарівся, одряхлів, але каже, що здоровий. Сам він родом попович з-під Аккерману і має там багато родичів і їде тепер до брата, який має великий виноградник і вважається за дуже багатого чоловіка. Присоглашав і мене їхати разом з ним, бо відтіля недалеко й до Перешор, то завжди можна встановити зв’язок. Поки що я ще не думаю про це, а коли перестануть платити пенсію і не можна буде дістати грошей на прожиття, то, може, справді, доведеться й про Аккерман подумати, якщо румуни пустять туди мене, не бессарабця родом, як Галин.

У Матюшенка стрів і полковника Поплавка, що був за Ц. Ради генерал-губернатором в Одесі і цими днями приїхав з України. Він оповідає, що ввесь час проживав нелегально на Україні і приїхав сюди удостовіритись – чи справді тут, у Петлюри, є така сила, що зможе прийти і визволити Україну, на що так сподіваються на Україні і чим так підбадьорюють себе повстанці. Тут він упевнився, що у Петлюри ніякої сили нема, а всі надії покладаються на повстанців на Україні так, як ті – на петлюрівську силу. Виходить, що й ті, й ті дурять себе надіями, сподіваючись одні на одних, а тим часом через те пропадає на Україні самий цвіт свідомого населення, бо большевики його винищують. Він про це робив доклад у Відні, перед великим зібраннєм наших еміґрантів. Тепер всі антипетлюрівці обвинувачують Петлюру в тім, що він сидить в Польщі і, «брязкаючи» зброєю, провокує українців на повстання і тим їх підводить під розстріли! Але якби не було ґрунту до повстань проти большевиків, то скільки б Петлюра не «брязкотів зброєю», то їх би не було; очевидно, й без Петлюри вони були б, бо це ж повстають ті самі елементи, які дали змогу большевикам виперти Петлюру з України. Не знаючи большевиків, ідеалізуючи їх, вони не підтримували Директорії, а навпаки помагали большевикам виперти її; тепер вони побачили, що помилялись, і тепер вже підтримують Петлюру проти большевиків і навіть самі без Петлюри повстають проти них. Якщо дивитись на заміри й заходи Петлюри як на провакацію, то так само треба було б дивитися на всі неудачні повстання і боротьбу, що велися до Хмельницького проти Польщі, і на всі польські повстання проти Росії та всю боротьбу російських революціонерів проти царського уряду аж до 17 року, але якби не було тої боротьби, то не булоб, очевидно, й того успіху, якого вона врешті досягла.

Поплавко, як і всі антипетлюрівці, каже, що треба покинути боротьбу проти большевиків, а йти еволюційною дорогою українського життя на Україні.

Ввечері несподівано прийшов до Матюшенка бувший прем’єр петлюрівського уряду А. М. Левіцький, який приїхав до Відня до хворої жінки своєї і зайшов до Матюшенка, як свого товариша, порадитись про операцію жінки.

Він одповів, що після підписання Рижського договору офіціально поляки вже не признають українського уряду, вважають всіх українців за приватних людей – біженців і потроху ще допомагають їм грішми, бо не хотять відпихнути від себе українців, не знаючи, як складуться в близькім будущім обставини. Вони ясно бачили, що тільки невеличка армія українська врятувала Польщу від остаточного розгрому, коли польська армія панічно тікала від большевиків.

Коли ж не можна буде всидіти в Польщі, то петлюрівський уряд з армією переїде до Болгарії, на що вже є згода Стамбулінського. А може, такої потреби й не буде, бо по певним відомостям і в Московщині піднімаються широкі повстання і коли розпустяться ліси та попідростають жита, тоді наша армія потроху буде переходити на Україну і вливатися в повстанчі загони і орґанізовувати та об’єднувати їх. Вже тепер багато перейшло поодиноко й групами старшин для підготовки ґрунту. Коли перейде на Україну одиночками й групами вся армія, то, напевне, туде перейде й Петлюра. Хоч противники його й кажуть, що у нього на це не хватить духу. Побачимо!

Як не перейде, то вмре морально, а коли перейде і там буде розстріляний, то український народ матиме Святого Симона, що може буде корисніший за живого. А коли йому вдасться об’єднати повстання і вигнати большевиків, то він стане вище Пожарського та Гарібальді!

(Євген Чикаленко, Щоденник (1921), упорядкування, передмова та коментарі Інни Старовойтенко (Київ: Темпора, 2015), с. 145–146)