Епізод 343: Ірина Жиленко, 8 грудня 1970 року
Зі щоденника Ірини Жиленко (1941–2013), української поетеси, дитячої письменниці і журналістки, у 1970 р. – мешканки Києва:
Вчора поховали Аллу. Другого такого дня я би не пережила. Все злилося в єдиний жахливий хаос – море калини, квітів, свічок, музики, поховальних козацьких пісень, Аллиних картин, Аллиної яскравої посмішки на портреті, рушників, сліз, заплаканих облич, мокрої глиняної землі, сердечних промов, Вітіних ридань, Вітіного постарілого, виснаженого обличчя, тремтячих рук і найстрашніше – одинокої, залишеної Аллиної могили у вікні автобуса... Ми цілий день провели з нею, нічого не їли і не хотіли їсти. Наридались так, що я вранці не могла розплющити очей – запухли повністю.
Дівчата потрудились. В Аллиній майстерні зробили її виставку, всю в квітах, рушниках і свічках. Аллин портрет, писаний олією, – в терновому вінку з калиною. Аллине фото посередині – вона сліпучо і якось ніби сором’язливо посміхається на тлі зелені. Десь, у квітах, грала музика – записи сумних українських пісень. Кожен, хто заходив до цієї кімнати, – виходив у сльозах. В коридорі дівчата переплітали калиною вінки, робили величезну гірлянду з калини – на труну, і кожному, хто приходив, приколювали до грудей чорну стрічечку з гроном калини. Леопольд Ященко згуртував хор, який співав поховальних козацьких маршів. Не було в Києві мистецької людини, вартої пошанування, якої би я тут не бачила.
Аллину труну заносити в майстерню не дозволили. Десь о другій годині під’їхав автобус з її тілом у закритій труні. Ми по черзі входили в задні двері, цілували труну і виходили – в передні. Співав хор. Потім, посідавши в автобуси, поїхали на Берківці. Автобус з Аллою заїздив іще на Рєпіна і трохи там стояв, але ми з Володею і Людою боялися, що не вліземо ні в жоден автобус, і побігли ловити таксі. Поки дісталися Берківців – мітинг вже кінчався. Говорив якийсь запальний львівський громадянин, якого я не знаю. Потім труну забили і на рушниках опустили в могилу. Ми кинули по пригорщі землі, а тоді за діло взялися копачі, і за мить виросла могила. Я зовсім осліпла від сліз. Поряд ридав Віктор – який він став низенький і старий, з червоними запалими очима. Руки в нього так сильно трусилися, що я з усіх сил стиснула його руку і відпустила, аж коли тремтіння вгамувалось. Але тільки на мить. Він знову затрусився увесь. Плакав Сверстюк, всі плакали – Господи, не приведи мені, Боже, ще колись побачити нас усіх, заполонених плачем і розпачем.
В автобусі довго і печально розмовляли з Панасиком. Я познайомила його з Людою, і Лю мені потім сказала:
«Він прекрасний. У нього такі людяні, мудрі очі, що одразу хочеться стати дівчатком і розповісти йому все-все, як батькові, навіть більше»
Опанас обіцяв: якщо не зможе вилетіти літаком о дев’ятій вечора, взяти квиток на поїзд на другу ночі, і просидіти ці півночі зі мною. Десь по десятій я вже зрозуміла, що він не прийде, полетів. І все ж не могла примусити себе не ждати. Сиділа аж до дванадцятої – зачесана, вбрана, дивилася на Аллине фото в моєму секретері і так страшно тужила, як ніколи в житті.
Ілюстрація: фото з похорону Алли Горської, зроблене, ймовірно співробітниками КДБ. З FB-сторінки Вахтанга Кіпіані.
