Епізод 392: Поліна Жеребцова, 26 січня 2000 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Поліни Жеребцової (1985), російської письменниці та публіцистки, у 2000 р. – мешканки Ґрозного:

Знахабніли сусіди з другої кімнати! Сплять покотом і там же палять і п’ють. Це в такий час! У війну, коли життя на волосинці! Дим іде до нас. Ми задихаємось: діти й старі. Зараз вийшло ще крутіше: наші кімнатні двері закрили, загородили стільцями.

Сидимо всі шестеро, як покарані, під замком. До туалету не можемо вийти! А в кухні наші «дівчата» бенкетують із російськими військовими! Мирно розмовляють і жують. Наварили чогось смачного. Запах! Здуріти! Хоча продукти, напевно, дали на всіх. Ми – голодні. А вони – п’ють! У дірочку від замка нам добре видно балони з червоним вином.

Російські військові почули шурхіт, питають:

– Що, тут ще люди є?

Тоді Вовчина дружина і тьотя Аза стали роздратовано повторювати:

– Які там люди?! Це в нас кімната для калік. Ми їх годуємо!

Мама, як почула, розплакалася. Сказала:

– Ми відокремимось. У харчах і в дровах. А піч я сама собі з решіткою у дворі зроблю. Битої цегли багато.

Я зраділа й зашепотіла:

– Давай підемо від них зовсім!

Але йти з будинку мама не наважилася. Жінка й дівчинка – явна мішень. Тим більше що в неї постійно болить серце. Бабусі нас підтримали і хором сказали:

– Так! Ми згодні! Ми теж відокремимось і підемо.

Але минуло кілька хвилин, і вони злякалися власного свавілля. Заспівали зовсім інше:

– Треба терпіти! Гордість ні до чого. Ви не вмієте жити в колективі.

Явна зрада й боягузтво. Зрештою вийшло, що відокремились тільки я і мама. Наші сусідки з паралельної кімнати продовжують зникати ночами. Хтось світить їм ліхтариком у вікно і свистить. І в наших дам теж з’явився ліхтар!!!

Мамі краще. Ми з нею знайшли в чужому будинку сухі шкарпетки й перевзулись. Рукавиць знову не знайшли.

В одному будинку, на дивані, побачили вбитого чоловіка. Трохи крові на голові й склянка чаю в руці, що лежить на бильці. Він був немов живий. Тільки в повітрі висів запах металу. Чому від убитих пахне металом і попелом? І дитячі речі, що лежать біля нього, і ліжечко маляти. У цьому будинку мама не дозволила брати навіть їжу. Вона забобонна. Каже, що в мертвих нічого брати не можна.

Потім ми шукали борошно й цукор. В іншому будинку я зазирнула в кімнату. О! Що там було! На столі стояла відкрита валіза! У прозорому пакеті поряд лежала нова шкіряна куртка! Я попрохала маму взяти куртку. Моя зовсім зносилася. Дірява. Але мама не дозволила. Лаялась. От зануда! Наче не бачить: навколо всі і все забирають. Ходять групами. Дорослі й діти, військові і мирні жителі, сусіди та випадкові попутники.

Увечері ми з мамою вийшли, поки немає обстрілу. Бачимо – нема того будинку з курткою. Самі головешки й фундамент. Я сказала:

– Ніколи не зможу поносити таку куртку.

Мама обійняла мене:

– Щоб у нашій квартирі хоч щось залишилося, ми з тобою, крім їжі й ліків, повинні нічого не брати! Є час добрий, а є – недобрий, особливо у війну.

Пізніше вночі я мало не загинула. Вийшла близько 23 години у двір. Темно. Зорі. Мороз. Я сховала шматок перепічки, щоб погодувати бездомного собаку. Через собаку, власне кажучи, й вийшла. Покликала його і стала годувати. Раптом пролунав постріл. За ним другий! Поряд зі мною по стіні чиркнула куля. Хтось зареготав п’яним голосом.

Стріляли в мене. Явно використовуючи нічний приціл. Мабуть, крізь нього ми здаємося снайперам привидами, яких цікаво вбивати. Я смикнулась, сховалась за ріг. Присіла навпочіпки. Простояла, як каченя, хвилин п’ять. Так само, навпочіпках, не підводячись, піднялася сходами додому! Від болю в ногах я до крові покусала губи.

Удома, при світлі гасової лампи, ми з мамою розгледіли кульовий отвір у моєму шарфі.

Ще коли я годувала собаку, то чітко чула розмову Ліни, Ази й Ольги про російських солдатів. Слова й цигарковий дим лилися з вікна їхньої кімнати. Жінки реготали і обговорювали, хто кращий як чоловік. У кого яке «багатство» і всілякі брудні речі. Яка ницість.

Час за північ. Щойно я посварилася з Олею, дружиною Вовки. Я нарешті вирішила помити голову, а то вже чешеться (не мила тиждень!), а Оля почала кричати:

– Хочеш сподобатись військовим?! Повія!

Це з моїми поглядами? Це з моїми пораненими ногами? Я відповіла:

– Бог уже всіх вас прокляв! Повії живуть у сусідній від мене кімнаті.

Ольга прошипіла, що ненавидить мене і з задоволенням би вбила, після чого зникла серед мішків у їхній кімнаті. Змія! Вона що, справді думає, що я в 14 років така ж, як і вони?!

(Поліна Жеребцова, Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр., переклад з російської Ганни Яновської, Романа Трифонова (Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2015), с. 289–291)