Епізод 287: Василь Ґренджа-Донський, 13 жовтня 1938 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Василя Ґренджі-Донського (1897–1974), українського поета, письменника, громадсько-політичного діяча, у жовтні 1938 р. – мешканця Ужгорода:

З Праги прийшла телеграма, що наш уряд займенований: три міністри і два державні секретарі. Прем’єр-міністром став Андрій Бродій, міністром внутрішніх справ д-р Едмунд Бачинський, міністром пошт і залізниць Юліян Ревай. Державними секретарями: дир. Августин Волошин і д-р Іван Пещак. Ще маємо й дальшого уповноваженого міністра, Фенцика, для впорядкування українсько-словацьких границь...

Ідемо вітати нову владу. На площі Корятовича будують широку трибуну. По наших інституціях українські прапори. Але багато й царських трикольорів... Приневолені ми їх терпіти.

Тому, що влада «дуалістична», мусить бути й paдioрепортаж українсько-русскій. Умовився я з Чепинцем (завзятий русотяп), що конферуватимемо по черзі. Цiкавий я, як це виrлядатиме.

Маршують гімназисти на площу під царським трикольором... Моя дочка іде сумно:

– Татку, мені соромно, що ми не маємо ні одного синьо-жовтого прапора... директор Сулінчак не дозволив.

Підходжу до професора д-pa Бірчака, «ґратулюю» йому до «синьо-жовтих» прапорів, які несе його гімназія... А він сердито відповідає:

– Іди від мене під три вітри! Радше б написав оду до Бродія... влада чей же!

Третя година, народу на площі Корятовича біля десятки тисяч. Наші зайняли місце на правій стороні і видно, що переважають. Пластуни, учні, молодь, селяни, навіть і з дуже далеких сіл. Сотні синьо-жовтих прапорів... По лівій стороні мадяронська кацапня і декілька москальських трикольорів.

Над нами загучали мотори літаків: один великий, тримоторовий, зелений, в цьому летять наші міністри, а в супроводі три малі військові аеропляни. Почулося на площі: «Слава!», літаки закрутили над містом, над самою площею і подалися в напрям аеродрому.

На трибуні монтують для нас мікрофон. Сваримось, хто має конферувати в радіо першим. Чепинець твердить, що він, бо прем’єр-міністер «русскій человєк», а я маю говорити хіба на яку третину... в мірі сили у владі.

На площі прийшло до першої сутички: бродіївці принесли свій зелений партійний прапор і хотіли застромити на головне місце трибуни. Це викликало в наших рядах великий протест і обурення. Мало що не порвали його на кусники.

Раптом на те «русскіе» помітили, що на правому крилі трибуни наш прапор більший, як їх і зараз притягли величезний, триметровий царський трикольор і хотіли помістити на самій середині. Це знов обурило наших і викликало гострі протести... Вдалося вирішити справу так, що замість прапорів, став один пластун з нашої сторони, а один скавт з їхнього боку, а прапори причепили ми на задній стіні трибуни; «поженили» їх...

Загучали авта і прибули міністри. Чепинець прискочив до мікрофону і почав говорити. Вже сім хвилин минає, а він ще все говорить і прийшлось мені силою його відтягнути. Я заледве промовляв три хвилини, то він мене почав пхати і просто відтягнув за рукав. Серед глядачів мусіло це викликати комічне вражіння, що я б’юся з кацапським «спікером», немов два горобці на смітнику. Коли прийшла знову черга на мене, то я, замість русотяпа Пещака законферував директора Волошина і він мав змогу ще говорити в радіо, випередивши Пещака, бо тридцять хвилин радіоавдиції вже скоро минало, так, що Пещака радіо-слухачі вже не почули. Це так обурило Чепинця, що він опісля поскаржився на мене Бродієві.

Та допустім міністрів до слова. Бродій говорив хвалькувато, по-дурному, неприготовано, з великою дозою мегаломанії. Його промова не була цікава і нікого не захопила. За те, як тільки виступив міністер Ревай, то залунало «Слава!» на цілу площу. Він мусів мати добрий настрій, бо почав промову словами:

– Дорогі українки й українці обох напрямів... – Це викликало загальний сміх. Під час його знаменитої промови величезна наша авдиторія скандувала: «Підкарпаття не дамо! Свою волю не дамо! Рідну Землю ні полякам, ні мадярам не дамо! Не дамо!»

Коли я законферував, що до мікрофону приступає батько нашого відродження, о. Авrустин Волошин, то оваціям і оплескам не було кінця. Чужосторонній глядач аж тут міг переконатися, як приймають «русскіе» своїх, а як приймаємо ми наших провідників. Але також міг побачити, що фактична сила є по нашому боці. Поза мадярами, жидами та кількома десятками мадярчуків і poдовитих москалів-еміґрантів, там жадних «русскіх» не було.

Після офіційного приняття ми замкненими рядами маршували до Народноrо Дому «Просвіти» і тут гарно розійшлись. По дорозі два наші студенти зірвали на «корзі» царський прапор і приволочили аж під Народний Дім. Тут дали одній бідній жінці... на онучі...

(Твори Василя Ґренджі-Донського, Т. VIII, Щастя і горе Карпатської України: щоденник (Вашінґтон: Видання Карпатського Союзу, Інк., 1987), с. 24–26)

Ілюстрація: міністр оборони Карпатської України Степан Клочурак і Августин Волошин. Хуст, 1939 р.