Епізод 230: Мічіхіко Хачія, 17 серпня 1945 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Мічіхіко Хачія (1903–1980), японського лікаря, у 1945 р. – директора Шпиталю працівників зв’язку в Хірошімі:

Ще один ясний день.

Я погано спав минулої ночі. Я непокоївся через Імператора і зізнаюся, що його благополуччя здавалося мені важливішим, ніж видовище поразки. Він став жертвою військової кліки, яка, зазнавши поразки, приготувалася звалити на його плечі всю відповідальність. Підступно і поступово військова група, яка робила вигляд, що дотримується вірності Імператорові, стала домінувати над усією країною.

Ім’я імператора використовували на доказ національної вірності і як засіб отримання влади задовго до того, як народ, що нічого не підозрював, зміг побачити результати. Зміцніла офіцерська верства, яка присвятила себе необачній браваді і чванству, навіть кадетів у військових школах привчали вірити, що вони мають вищість і належать до окремої верстви. Оманливо інфіковані відчуттям влади і роздутою гордістю, вони грубо затоптували всіх, хто нижчий за них. Молоді кадети, які щойно закінчили школу, ніколи не зверталися до рядового солдата інакше як до нижчої особи: «Ти», або «Чуєш, ти!»; і гідність людини як особистості ігнорувалася.

Якщо рядовий солдат намагався думати самостійно, його офіцер, швидше за все, лютів і нерідко завдавав йому фізичного насилля. Якщо висловлював заперечення, офіцери навіть кадетського рівня пихато відповідали: «Мої накази – це накази Імператора! Завжди пам’ятайте про це».

Таким чином, військовик добивався свого незалежно від того, правий він чи ні. Вищі офіцери у своїй владі ставали богоподібними. За такого режиму досягали вершин ті, хто найбільше хвалився, козиряв і погрожував, і з такого матеріалу творилися мізки генерального штабу. Здоровий глузд і обачність були невідомі. Наче дикі ведмеді, вони кидалися на всі боки, не знаючи реальності, доки їхня неконтрольована енергія не виснажувалася. Навіть тоді вони не здавалися і не дослухалися до резонів, щоб не втратити авторитет і свою підперту страхом репутацію.

Під таким ярмом найбільше страждали рядові солдати і народ, а разом з ними й Імператор. Інакше чому б Імператор був зобов’язаний оголошувати капітуляцію і брати на себе відповідальність за те, що спонсорувала військова група?

Я зробив обхід рано-вранці. Пані Йошіда ще була жива, але слабшала. Коли пан Ушіо спитав мене, що я думаю, у мене не вистачило сміливості сказати йому, і я вийшов з кімнати з відчуттям, ніби тікаю від друга.

На наше приємне здивування, зі щедрою партією гуманітарної допомоги прибув доктор Хіроші Морія, мій колишній однокласник, який працює в Токійському шпиталі працівників зв’язку. Майже тридцять років тому, коли я бачив його востаннє, він був президентом нашого класу в початковій школі.

«Як я радий бачити вас!» – вигукнув він. – «Ми в Токіо не знали, живий ви чи загинули. Єдине, що ми знали, це те, що Хірошіма повністю зруйнована. Доктор Хасеґава і доктор Мікі непокоїлися про вашу безпеку і будуть раді дізнатися, що ви живий. Я привіз деяке медичне приладдя», – після чого він відкрив один із пакунків, у якому були щипці, ножиці і гумові вироби.

У нього навіть був свій фотоапарат, і дізнавшись про мої рани, він запитав, чи може сфотографувати мене стоячи біля ліжка.

«Морія-сан, якщо військова поліція виявить, що ви фотографуєте в Хірошімі, у вас можуть бути проблеми», – попередив я, але доктора Морія це не злякало.

Після того, як він сфотографував мене без сорочки і штанів, він зробив низку знімків з вікон і, щоб зробити мені послугу, сфотографував наш персонал. Потім він пішов оглянути місто.

Я дізнався від доктора Морія, що ситуація в Токіо заспокоїлась. Щобільше, він повідомив мені, що Імператор провів трансляцію капітуляції з власної волі і з тієї причини, що він не хоче, аби нація далі страждала. Ця новина глибоко зворушила мене і повністю суперечила моїм попереднім припущенням.

Протягом дня прийшли кілька відвідувачів, але я не можу сказати, що вони принесли – новини чи чутки. Один розповів, що військового міністра переслідували якісь молоді офіцери, і він зрештою сховався в туалеті Імператорського палацу, де вчинив харакірі. Інший поінформував мене, що для обговорення умов капітуляції скликали Імперську раду, і військовий міністр намагався змусити Імператора відкликати прокламацію про капітуляції, Імператор відмовився на тій підставі, що він більше непокоїться про націю, ніж про себе чи армію.

Ближче до вечора я знову зробив обхід і виявив, що в кожного п’ятого чи шостого пацієнта розвинулись петехії, схожі на ті, що спостерігались у пані Йошіди. У деяких пацієнтів ці підшкірні крововиливи були великими, у інших – маленькими. Пацієнти з невеликими підшкірними крововиливами не звертали на них уваги, але ті, в кого були великі, питали мене, що це таке.

Невдовзі я виявив, що тенденція до підшкірних крововиливів була найбільшою у тих, хто перебував поблизу епіцентру вибуху, і в багатьох, хто, здавалось, не постраждав, тепер були петехії. Оскільки плями не свербіли і не боліли, я не міг пояснити їхню наявність.

Я розповів доктору Сасаді й пану Шіоті про свої знахідки після того, як повернувся до ліжка, і вони порадили мені глянути на себе. На моє велике полегшення, моя шкіра була чистою.

За вечерею я дізнався, що завтра до нас приїде група студенток з провінції, щоб допомагати нам. Також допомогу обіцяли санітарні загони, створені в сусідніх префектурах. Ще я дізнався, що люди стікаються до Хірошіми, щоб грабувати і збирати речі.

(Michihiko Hachiya, Hiroshima Diary. The Journal of a Japanese Physician. August 6 – September 30, 1945, translated and edited by Warner Wells (Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1955), p. 88–90. Переклад з англійської)