Він любив працювати і поспішав працювати. Протягом п’ятнадцяти років літературної діяльності видав понад сорок книг. Поет уявляв себе речником тих мільйонів, які лише внаслідок революції здобулися на свій голос. Він адресував їм свою творчість, бачачи у їх енергії будівництва, поступу запоруку власного творчого безсмертя:
Розтворений в могутніх лавах
Нехай хоч безіменний, вічно проживу,
До самих крайніх людських гранів:
Енергія творців не пропадає даром.
Поворот до конструктивізму накреслився у В. Поліщука в середині 20-х років. Автомобілі, літаки, електрифікація, кінематограф тощо – все це викликало щире захоплення, однак сприймалося поза етичним критерієм, лише як ілюзорне благо, як запорука прискореного прогресу:
... Аероплан.
Він он до хмарок цитронових
Притискується лобом та підводить грудь,
Туди, де сонячна жага палає
І де вітри спочити не дають.
Проте безперечним є той факт, що В. Поліщук, як і кожний обдарований літератор, ставився до свого найголовнішого інструмента – слова – не лише чуйно, бережно, а й сміливо, з намаганням максимально вдосконалити його, щоб воно було здатне передати найтонші відблиски думки, найніжніші почуття поетової душі. Болючий і багато в чому таємничий, незвіданий процес безперервних пошуків істинного слова В. Поліщук образно змальовує у поемі «Адигейський співець»:
Але ти, моя мово,
Ти моє безумне прокляття.
Ти – скеля із граніту,
Де чуття розбивається в піну
І падає знесилене назад
У вузькі береги.
Ти – озерце маленьке,
Але не море, о ні.
Творча енергія В. Поліщука прагнула оновлених поетичних форм, і він з властивим йому ентузіазмом шукав їх у досвіді європейської культури. З гарячою і пристрасною натурою, непримиренний до ворогів українського народу, великий патріот своєї Вітчизни, щирий і добродійний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра. Новаторство літератури вбачав у нових темах – урбаністики, індустріалізації, наукових досягнень. Писав переважно верлібром (вільний вірш), який розглядає як єдину віршовану систему, здатну передати стрімку ритміку нової доби. Віршовані верлібри і склали основу першої збірки В. Поліщука «Сонячна міць» (1920), з якою він по-справжньому увійшов в українську літературу. Вони засвідчили відповідність цієї форми його поетичній натурі, підвладній розбурханим стихіям асоціацій, невпинній зливі образів. Імпульсивний темперамент В. Поліщука виходив за межі суто авангардистських настанов. Про це свідчать передовсім його пейзажні замальовки, написані як полемічний «прийом», спрямований проти позицій «волошкових», тобто традиційних поетів, творчість яких він вважав анахронічною в добу індустріалізації. Любов до світу, його барв і згуків («Літом», «Асонанс»), захоплення його невичерпним розмаїттям і таємничістю («На мавський Великдень») мають своєрідне стильове вираження. О. Білецький, рецензуючи збірку «Радіо в житах» (1923), найдовершенішими вважав поетичні пейзажі («Цвіркуни», «Лан», «Хуга»), які «по своїй музичності й глибокому чуттю, можливо, не уступлять» П. Тичині.
Дослідники давали різні, нерідко кардинально протилежні оцінки його творчому доробку. Підсумовуючи ці оцінки, можна сказати, що В. Поліщук був видатним письменником свого часу, генератором неабиякої творчої сили, організатором нової літератури. Одним із перших він відроджував літературне життя у пореволюційному Києві: в 20-х роках заснував літературну групу «Гроно», став одним із організаторів «Федерації пролетарських письменників», членом пролетарських письменників «Гарт», організатором літературної групи «Авангард». Він був прихильником нового революційного мистецтва – літературного авангарду, точніше, власне поліщуківського його різновиду – конструктивного динамізму. Змістовне новаторство красної поезії він вбачав насамперед у новітніх темах – урбаністики (міського життя індустрії), наукових досліджень. В. Поліщукові справді вдалося стати новатором. До того ж його поезії й у формальному відношенні є авангардистськими: поет залюбки звертався до вільного вірша – верлібру, у його віршах чимало декларацій, незвичних слів і образів. У цей час працював дуже плідно, з-під його пера вийшли твори найрізноманітнішої тематики, що, напевно, багатьом і не подобалося.
Поет уявляв себе співцем революційної епохи, яка принесе звільнення людству, і на землі буде закладений фундамент нового, світлого, неповторного. Він увічнював себе своєю нестримною енергією, своїми модерністськими віршами, переповнений був вірою в майбутнє рідного народу, яке вимальовував у поетичних творах. Будучи людиною-філософом, у майбутньому хотів бачити гармонію людини і природи, красивого і корисного. Зокрема, у поемі «Асканія Нова» Валер’ян Поліщук чи не найпершим з українських письменників піднімає екологічну тему. А нині вона одна з найактуальніших. У кінці свого життя написав кілька романів («Григорій Сковорода», «Завзятий вік»).
Зринають сторінки й маловідомі епізоди становлення нового українського письменства, воскресають із моторошного небуття постаті українського розстріляного відродження. Блискучі й лаконічні Поліщукові словесні портрети митців і політиків: Винниченка, Скоропадського, Самійленка, Єфремова, Голубовича, художників Петрицького, Жука, а ще Вероніки Черняхівської, Валер’яна Підмогильного, Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Павла Тичини...
Народ мій монолітом став,
Кордони зніс, в одно зіллявся
І в будучину сміло йде.
Але чи разом він піднявся?
Ба ні... Той хоче тихо жить,
Кормить діток, про себе дбати
І жде, що зробить хтось усе
І волю принесе до хати...
Отже, праця поета з покоління сіячів, яке ввійшло в історію як «розстріляне відродження», не була даремною.
У кінці 1925 – на початку 1926 р. В. Поліщук, разом з П. Тичиною та О. Досвітнім, у творчому відрядженні в Прибалтиці, Чехословаччині, Німеччині, Франції. У Празі вони побували в гостях у чеського діяча культури Зденека Неєди, зустрічалися з Олександром Олесем. У Парижі В. Поліщук познайомився з І. Еренбургом, бачив ветеранів Паризької комуни 1871 р., автора «Інтернаціоналу» Ежена Потьє.
Через три роки В. Поліщук знову мандрує по країнах Західної Європи, відвідує Польщу, Німеччину, країни Скандинавії. У Львові, через який пролягав його шлях, поет зустрічався із західноукраїнськими літераторами – С. Тудором, П. Козланюком, В. Щуратом, М. Рудницьким, художником О. Новаківським й залишив їхні виразні портрети у книзі нарисів «Рейд у Скандинавію» (1931). У цій книзі та у листах до дружини В. Поліщук яскраво змальовує зустрічі у Варшаві із сином М. Коцюбинського Юрієм, в Осло – із повпредом СРСР О. Коллонтай, у Берліні – з поетом Й. Бехером.
Заарештований 6 грудня 1934 р. Харківським відділенням НКВС у сфабрикованій справі «Центру антирадянської боротьбистської організації». На закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 27–28 березня 1935 р. Поліщуку винесено вирок: 10 років ізоляції в концтаборах. Він так і не вийшов на волю, бо наприкінці 1937 – на початку 1938 року окрема «трійка» УНКВД по Ленінградській області (голова Л. Заковський, члени – В. Горін та Б. Позерн, секретар Єгоров) оформила низку групових справ, засудивши до розстрілу 1825 соловецьких в’язнів, яких було переведено на тюремний режим (СТОН). За справою № 103010/37 р. найбільше було засуджено до розстрілу саме українців – Омеляна Волоха, Марка Вороного, Миколу Зерова, Антона Крушельницького, Миколу Куліша, Леся Курбаса, Юрія Мазуренка, Валер’яна Підмогильного, Павла Филиповича, Клима Поліщука... Серед них був і Валер’ян Поліщук. Оперативна частина Соловецької тюрми звинуватила їх у тому, що, «залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію «Всеукраїнський центральний блок». Покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення.
no subject
Розтворений в могутніх лавах
Нехай хоч безіменний, вічно проживу,
До самих крайніх людських гранів:
Енергія творців не пропадає даром.
Поворот до конструктивізму накреслився у В. Поліщука в середині 20-х років. Автомобілі, літаки, електрифікація, кінематограф тощо – все це викликало щире захоплення, однак сприймалося поза етичним критерієм, лише як ілюзорне благо, як запорука прискореного прогресу:
... Аероплан.
Він он до хмарок цитронових
Притискується лобом та підводить грудь,
Туди, де сонячна жага палає
І де вітри спочити не дають.
Проте безперечним є той факт, що В. Поліщук, як і кожний обдарований літератор, ставився до свого найголовнішого інструмента – слова – не лише чуйно, бережно, а й сміливо, з намаганням максимально вдосконалити його, щоб воно було здатне передати найтонші відблиски думки, найніжніші почуття поетової душі. Болючий і багато в чому таємничий, незвіданий процес безперервних пошуків істинного слова В. Поліщук образно змальовує у поемі «Адигейський співець»:
Але ти, моя мово,
Ти моє безумне прокляття.
Ти – скеля із граніту,
Де чуття розбивається в піну
І падає знесилене назад
У вузькі береги.
Ти – озерце маленьке,
Але не море, о ні.
Творча енергія В. Поліщука прагнула оновлених поетичних форм, і він з властивим йому ентузіазмом шукав їх у досвіді європейської культури. З гарячою і пристрасною натурою, непримиренний до ворогів українського народу, великий патріот своєї Вітчизни, щирий і добродійний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра. Новаторство літератури вбачав у нових темах – урбаністики, індустріалізації, наукових досягнень. Писав переважно верлібром (вільний вірш), який розглядає як єдину віршовану систему, здатну передати стрімку ритміку нової доби. Віршовані верлібри і склали основу першої збірки В. Поліщука «Сонячна міць» (1920), з якою він по-справжньому увійшов в українську літературу. Вони засвідчили відповідність цієї форми його поетичній натурі, підвладній розбурханим стихіям асоціацій, невпинній зливі образів. Імпульсивний темперамент В. Поліщука виходив за межі суто авангардистських настанов. Про це свідчать передовсім його пейзажні замальовки, написані як полемічний «прийом», спрямований проти позицій «волошкових», тобто традиційних поетів, творчість яких він вважав анахронічною в добу індустріалізації. Любов до світу, його барв і згуків («Літом», «Асонанс»), захоплення його невичерпним розмаїттям і таємничістю («На мавський Великдень») мають своєрідне стильове вираження. О. Білецький, рецензуючи збірку «Радіо в житах» (1923), найдовершенішими вважав поетичні пейзажі («Цвіркуни», «Лан», «Хуга»), які «по своїй музичності й глибокому чуттю, можливо, не уступлять» П. Тичині.
Дослідники давали різні, нерідко кардинально протилежні оцінки його творчому доробку. Підсумовуючи ці оцінки, можна сказати, що В. Поліщук був видатним письменником свого часу, генератором неабиякої творчої сили, організатором нової літератури. Одним із перших він відроджував літературне життя у пореволюційному Києві: в 20-х роках заснував літературну групу «Гроно», став одним із організаторів «Федерації пролетарських письменників», членом пролетарських письменників «Гарт», організатором літературної групи «Авангард». Він був прихильником нового революційного мистецтва – літературного авангарду, точніше, власне поліщуківського його різновиду – конструктивного динамізму. Змістовне новаторство красної поезії він вбачав насамперед у новітніх темах – урбаністики (міського життя індустрії), наукових досліджень. В. Поліщукові справді вдалося стати новатором. До того ж його поезії й у формальному відношенні є авангардистськими: поет залюбки звертався до вільного вірша – верлібру, у його віршах чимало декларацій, незвичних слів і образів. У цей час працював дуже плідно, з-під його пера вийшли твори найрізноманітнішої тематики, що, напевно, багатьом і не подобалося.
Поет уявляв себе співцем революційної епохи, яка принесе звільнення людству, і на землі буде закладений фундамент нового, світлого, неповторного. Він увічнював себе своєю нестримною енергією, своїми модерністськими віршами, переповнений був вірою в майбутнє рідного народу, яке вимальовував у поетичних творах. Будучи людиною-філософом, у майбутньому хотів бачити гармонію людини і природи, красивого і корисного. Зокрема, у поемі «Асканія Нова» Валер’ян Поліщук чи не найпершим з українських письменників піднімає екологічну тему. А нині вона одна з найактуальніших. У кінці свого життя написав кілька романів («Григорій Сковорода», «Завзятий вік»).
Зринають сторінки й маловідомі епізоди становлення нового українського письменства, воскресають із моторошного небуття постаті українського розстріляного відродження. Блискучі й лаконічні Поліщукові словесні портрети митців і політиків: Винниченка, Скоропадського, Самійленка, Єфремова, Голубовича, художників Петрицького, Жука, а ще Вероніки Черняхівської, Валер’яна Підмогильного, Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Павла Тичини...
Народ мій монолітом став,
Кордони зніс, в одно зіллявся
І в будучину сміло йде.
Але чи разом він піднявся?
Ба ні... Той хоче тихо жить,
Кормить діток, про себе дбати
І жде, що зробить хтось усе
І волю принесе до хати...
Отже, праця поета з покоління сіячів, яке ввійшло в історію як «розстріляне відродження», не була даремною.
У кінці 1925 – на початку 1926 р. В. Поліщук, разом з П. Тичиною та О. Досвітнім, у творчому відрядженні в Прибалтиці, Чехословаччині, Німеччині, Франції. У Празі вони побували в гостях у чеського діяча культури Зденека Неєди, зустрічалися з Олександром Олесем. У Парижі В. Поліщук познайомився з І. Еренбургом, бачив ветеранів Паризької комуни 1871 р., автора «Інтернаціоналу» Ежена Потьє.
Через три роки В. Поліщук знову мандрує по країнах Західної Європи, відвідує Польщу, Німеччину, країни Скандинавії. У Львові, через який пролягав його шлях, поет зустрічався із західноукраїнськими літераторами – С. Тудором, П. Козланюком, В. Щуратом, М. Рудницьким, художником О. Новаківським й залишив їхні виразні портрети у книзі нарисів «Рейд у Скандинавію» (1931). У цій книзі та у листах до дружини В. Поліщук яскраво змальовує зустрічі у Варшаві із сином М. Коцюбинського Юрієм, в Осло – із повпредом СРСР О. Коллонтай, у Берліні – з поетом Й. Бехером.
Заарештований 6 грудня 1934 р. Харківським відділенням НКВС у сфабрикованій справі «Центру антирадянської боротьбистської організації». На закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 27–28 березня 1935 р. Поліщуку винесено вирок: 10 років ізоляції в концтаборах. Він так і не вийшов на волю, бо наприкінці 1937 – на початку 1938 року окрема «трійка» УНКВД по Ленінградській області (голова Л. Заковський, члени – В. Горін та Б. Позерн, секретар Єгоров) оформила низку групових справ, засудивши до розстрілу 1825 соловецьких в’язнів, яких було переведено на тюремний режим (СТОН). За справою № 103010/37 р. найбільше було засуджено до розстрілу саме українців – Омеляна Волоха, Марка Вороного, Миколу Зерова, Антона Крушельницького, Миколу Куліша, Леся Курбаса, Юрія Мазуренка, Валер’яна Підмогильного, Павла Филиповича, Клима Поліщука... Серед них був і Валер’ян Поліщук. Оперативна частина Соловецької тюрми звинуватила їх у тому, що, «залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію «Всеукраїнський центральний блок». Покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення.