Дружиною письменника була Олена-Рахіль Конухес. Валер’ян Поліщук був у постійному пошуку, навіть тоді, коли придумував імена своїм дітям. Первістка він назвав Марком-Реоном, а доньку – Люциною-Електрою. У цих іменах він бачив «зорі грядущого». Зі спогадів доньки дізнаємося, що, незважаючи на свою зайнятість, батько багато уваги приділяв їхньому вихованню, знаходив вільні хвилини, щоб провести з дітьми якомога більше часу. Читаючи його листи до дружини – Олени-Рахіль Конухес, – пересвідчуєшся, що саме ця жінка світила йому в дорозі життя. І вона цією ж монетою платила чоловікові. До кінця свого життя дружина віддано оберігала його пам’ять. Відразу після арешту Валер’яна Поліщука у 1934 році Олена, кинувши все напризволяще, взявши лише дітей та валізу з книжками, рукописами й листами чоловіка, виїхала з Харкова до Москви. Таємницю про валізу вони оберігали як зіницю ока. Малій Люцині вона стала за ліжко, й таким чином збережений її вміст після реабілітації письменника став слугувати нащадкам.
Довгий час рідні нічого не знали про Валер’яна Поліщука. У 1943 році їм видали свідоцтво про смерть письменника, в якому значилося, що він помер у в’язниці 1942 року від перитоніту. Цій відписці ні дружина, ні донька не надто вірили й далі продовжували звертатися з листами до органів служби безпеки. І лише в 1988 році вони отримали повідомлення з військового трибуналу Ленінградської області, що Валер’ян Поліщук – за висновками особливої трійки Ленінградської області – розстріляний, а от місця захоронення вони вказати не можуть. І лише в середині 90-х років XX століття завдяки пошукам Санкт-Петербурзького «Меморіалу» вдалося віднайти документи, зокрема протокол засідання особливої трійки від 9 жовтня 1937 року, де й значиться, що в числі 134 українських буржуазних націоналістів до розстрілу засуджений і Валер’ян Поліщук. З тих документів випливає, що в’язнів партіями вивозили до урочища Сандармох і замість розстрілу, як то передбачалося вироком, забивали палками.
Літературну діяльність Валер’ян Поліщук розпочав у 1918 р. Виступав як поет, прозаїк, критик: у своїй творчості розвивав традиції європейського літературного авангардизму початку XX ст. Твори: поетичні збірки – «Сонячна міць» (1920), «Вибухи сили» (1921), «Книга повстань» (1922), «Радіо в житах» (1923), «Жмуток червоного» (1924), «Громохкий слід» (1925), «Металевий тембр» (1927), «Остання війна» (1927), «Електричні заграви» (1929); поеми – «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила» (1919), «Дума про Бармашиху» (1922), «Ярина Курнатовська» (1922), «Пригода» (1931); романи й повісті – «Червоний потік» (1926), «Григорій Сковорода» (1929), «Повість металу й вугілля» (1931); збірки оповідань і нарисів – «Розкол Європи» (1925), «Козуб ягід» (1927), «Що їх врятувало» (1933); збірки літературно-критичних статей і есе – «Як писати вірші» (1921), «Літературний авангард» (1926), «Пульс епохи» (1927) та ін.
У двадцятих і навіть у тридцятих роках нашої доби він був одним із найпопулярніших поетів молодої літератури.
На першому плані у ліриці В. Поліщука – міські мотиви, дух новаторства й експерименту. Він невід’ємний від самої доби, коли творилася ця лірика, і тому ці настрої – бадьорі, сонячні, оптимістичні, характерні революційній романтиці, – наявні у його поезії. Ось як виразно звучать мотиви «Юнацького маршу», присвяченого школі червоних старшин і покладені на музику композитором Козицьким, зі збірки «Остання війна» (1927 р.):
Юнацька кров шумує в наших жилах,
Юнацька сила блискає в очах.
Ми за народ, за працю підемо сміло
І спокій принесем на гострених мечах.
Серед багатьох представників письменства В. Поліщук відзначився високою творчою майстерністю.
У чому ж особливості творчості письменника, яка ще й сьогодні не має об’єктивної оцінки? І хоч дехто схильний до повного заперечення доробку Поліщука, все ж залишається істиною те, що він був людиною свого часу. І як свідок буремних подій стверджував нове революційне мистецтво, особливістю якого був потяг до авангардизму та його різновиду – конструктивного динамізму.
Він розпочинав свій творчий шлях з переспівів лірики О. Олеся, С. Надсона та інших поетів, проте період поетичного учнівства проминув досить швидко.
Сприятливим був його приїзд до тогочасного Києва, де нуртували молоді творчі сили, знайомство з П. Тичиною, що відбулося 25 червня 1918 р. у редакції газети «Нова Рада», і тісне тимчасове зближення з поетом, а тоді й М. Хвильовим. 1919 р. видав поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», написану за мотивами відомого літопису та під впливом реалій громадянської війни. Особисте знайомство й спілкування з П. Тичиною спонукало В. Поліщука переглянути підхід до власних поезій. Тичина заохотив його до пошуків нової художньої якості в ліриці. То були часи повного взаєморозуміння поетів. Вони навіть хотіли видавати спільний альманах або збірник, утворити Київську філію Всеукраїнської федерації пролетарських письменників, яку мав очолити П. Тичина. Невдовзі керівником цієї ефемерної організації став М. Хвильовий, з яким В. Поліщук опублікував спільну збірку «2» (1922).
Є в поезії В. Поліщука мотиви, що органічно пов’язують його ім’я з класичною українською і світовою літературною традицією, серед його віршів немало проникливих ліричних творів: тут і настрої, пригоди («Осінь», «Весняний мотив», «Лісовий спів») і щире кохання («Мила», «Спомин», «Незрівнянна»).
Звичайно, у творчості В. Поліщука (літературні псевдоніми: Микита Волокита, Василь Сонцевіт, Філософ з головою хлопчика) далеко не все було рівноцінним, далеко не все пережило автора. Були серед написаного ним і одноденки-агітки, як-от ранні байки, речі, написані на догоду режимові, зокрема поема «Ленін», художньо слабка, зате ідейно «виграшна» річ. Звертаючи свій погляд у майбутнє, він бачив там (бо прагнув бачити!) прекрасне, гармонійне життя людей. І уявно оцінюючи свою епоху і сучасників з погляду того далекого майбутнього, писав:
Ми далеко розплюскали в ніч і в віки
Наше згасле життя
І палаючий дух.
Оглядаючись на минуле, поет критично сприймає ранню творчість, визнає, що та бунтівлива енергія, яка завжди проривалась у його віршах, тепер помножена у стократ: «Почуваю, що розумом, інтелектом виростаю, і все створене досі, так не люблю, що далі нікуди… Взагалі хочеться якихось велетенських форм, образів та творів…». Проте в цьому віці дерзновенних мрій і велетенських задумів поет потрапляє на саме дно життя – до Соловецького спецтабору.
no subject
Довгий час рідні нічого не знали про Валер’яна Поліщука. У 1943 році їм видали свідоцтво про смерть письменника, в якому значилося, що він помер у в’язниці 1942 року від перитоніту. Цій відписці ні дружина, ні донька не надто вірили й далі продовжували звертатися з листами до органів служби безпеки. І лише в 1988 році вони отримали повідомлення з військового трибуналу Ленінградської області, що Валер’ян Поліщук – за висновками особливої трійки Ленінградської області – розстріляний, а от місця захоронення вони вказати не можуть. І лише в середині 90-х років XX століття завдяки пошукам Санкт-Петербурзького «Меморіалу» вдалося віднайти документи, зокрема протокол засідання особливої трійки від 9 жовтня 1937 року, де й значиться, що в числі 134 українських буржуазних націоналістів до розстрілу засуджений і Валер’ян Поліщук. З тих документів випливає, що в’язнів партіями вивозили до урочища Сандармох і замість розстрілу, як то передбачалося вироком, забивали палками.
Літературну діяльність Валер’ян Поліщук розпочав у 1918 р. Виступав як поет, прозаїк, критик: у своїй творчості розвивав традиції європейського літературного авангардизму початку XX ст. Твори: поетичні збірки – «Сонячна міць» (1920), «Вибухи сили» (1921), «Книга повстань» (1922), «Радіо в житах» (1923), «Жмуток червоного» (1924), «Громохкий слід» (1925), «Металевий тембр» (1927), «Остання війна» (1927), «Електричні заграви» (1929); поеми – «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила» (1919), «Дума про Бармашиху» (1922), «Ярина Курнатовська» (1922), «Пригода» (1931); романи й повісті – «Червоний потік» (1926), «Григорій Сковорода» (1929), «Повість металу й вугілля» (1931); збірки оповідань і нарисів – «Розкол Європи» (1925), «Козуб ягід» (1927), «Що їх врятувало» (1933); збірки літературно-критичних статей і есе – «Як писати вірші» (1921), «Літературний авангард» (1926), «Пульс епохи» (1927) та ін.
У двадцятих і навіть у тридцятих роках нашої доби він був одним із найпопулярніших поетів молодої літератури.
На першому плані у ліриці В. Поліщука – міські мотиви, дух новаторства й експерименту. Він невід’ємний від самої доби, коли творилася ця лірика, і тому ці настрої – бадьорі, сонячні, оптимістичні, характерні революційній романтиці, – наявні у його поезії. Ось як виразно звучать мотиви «Юнацького маршу», присвяченого школі червоних старшин і покладені на музику композитором Козицьким, зі збірки «Остання війна» (1927 р.):
Юнацька кров шумує в наших жилах,
Юнацька сила блискає в очах.
Ми за народ, за працю підемо сміло
І спокій принесем на гострених мечах.
Серед багатьох представників письменства В. Поліщук відзначився високою творчою майстерністю.
У чому ж особливості творчості письменника, яка ще й сьогодні не має об’єктивної оцінки? І хоч дехто схильний до повного заперечення доробку Поліщука, все ж залишається істиною те, що він був людиною свого часу. І як свідок буремних подій стверджував нове революційне мистецтво, особливістю якого був потяг до авангардизму та його різновиду – конструктивного динамізму.
Він розпочинав свій творчий шлях з переспівів лірики О. Олеся, С. Надсона та інших поетів, проте період поетичного учнівства проминув досить швидко.
Сприятливим був його приїзд до тогочасного Києва, де нуртували молоді творчі сили, знайомство з П. Тичиною, що відбулося 25 червня 1918 р. у редакції газети «Нова Рада», і тісне тимчасове зближення з поетом, а тоді й М. Хвильовим. 1919 р. видав поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», написану за мотивами відомого літопису та під впливом реалій громадянської війни. Особисте знайомство й спілкування з П. Тичиною спонукало В. Поліщука переглянути підхід до власних поезій. Тичина заохотив його до пошуків нової художньої якості в ліриці. То були часи повного взаєморозуміння поетів. Вони навіть хотіли видавати спільний альманах або збірник, утворити Київську філію Всеукраїнської федерації пролетарських письменників, яку мав очолити П. Тичина. Невдовзі керівником цієї ефемерної організації став М. Хвильовий, з яким В. Поліщук опублікував спільну збірку «2» (1922).
Є в поезії В. Поліщука мотиви, що органічно пов’язують його ім’я з класичною українською і світовою літературною традицією, серед його віршів немало проникливих ліричних творів: тут і настрої, пригоди («Осінь», «Весняний мотив», «Лісовий спів») і щире кохання («Мила», «Спомин», «Незрівнянна»).
Звичайно, у творчості В. Поліщука (літературні псевдоніми: Микита Волокита, Василь Сонцевіт, Філософ з головою хлопчика) далеко не все було рівноцінним, далеко не все пережило автора. Були серед написаного ним і одноденки-агітки, як-от ранні байки, речі, написані на догоду режимові, зокрема поема «Ленін», художньо слабка, зате ідейно «виграшна» річ. Звертаючи свій погляд у майбутнє, він бачив там (бо прагнув бачити!) прекрасне, гармонійне життя людей. І уявно оцінюючи свою епоху і сучасників з погляду того далекого майбутнього, писав:
Ми далеко розплюскали в ніч і в віки
Наше згасле життя
І палаючий дух.
Оглядаючись на минуле, поет критично сприймає ранню творчість, визнає, що та бунтівлива енергія, яка завжди проривалась у його віршах, тепер помножена у стократ: «Почуваю, що розумом, інтелектом виростаю, і все створене досі, так не люблю, що далі нікуди… Взагалі хочеться якихось велетенських форм, образів та творів…». Проте в цьому віці дерзновенних мрій і велетенських задумів поет потрапляє на саме дно життя – до Соловецького спецтабору.