Народився майбутній письменник 1 жовтня 1897 р. у маленькому селі Більче Боремельської волості Волинської губернії (нині Дубенського району Рівненської області) у сім’ї бідного селянина Левка Поліщука. Село, розташоване на річці Стир, було дуже мальовничим. Ця краса не могла лишити байдужим вразливого хлопчика. «Може, з того часу і виросла моя вдача бачити життя не тільки в широких обсягах таких, які я бачив тоді ж у дитинстві, коли вилазив на вершечок клуні, лякаючи чорногуза на його гнізді, а навколо бігли біленькі волинські села, погірки, синіли ліси, звивався сріблястий Стир серед зеленого килима лугу, жовтіли лани. Я бачив обсяги й маленькі, де гримів свій космос. Зір мій у дитинстві був гострий, як бритва», – так згадуватиме дитячі враження поет у біографії «Дороги моїх днів».
«Батьківський рід – кріпаки з діда-прадіда. Прадід був панським чередником і передавали, що граф виміняв його за собаку та привіз із Полісся на Дубенщину – з того ми й Поліщуки... А французька кров у мені таки є, тільки по материнській лінії. Тут, переказують, були якісь емігранти з часу французької революції, але без документів, ... потім сюди домішалися поляки, українці – і от з тієї покорчі вийшла моя мати Софія...», – писав у своїй автобіографії В. Поліщук.
Жителі села Більче з особливою щирістю оповідають про родовід старого Левуса (Левка) Поліщука, як складалася доля сім’ї самого письменника. Найбільше в спогадах теплоти до матері Софії (Левихи) та її сина Валер’яна (Валєрки). У селі прийнято кликати заміжніх жінок за іменами чоловіків (Іван – Ваниха, Остап – Остапиха, Левко – Левиха).
Вихованням В. Поліщук завдячував своїм батькам.
Мати письменника В. Поліщука запам’яталася їм трудолюбивою, знавцем хліборобської мудрості, чудовою виконавицею народних пісень, легенд, переказів, мудрослів’я: жодна подія, радісна чи сумна, не обходилася без неї. Всім Левиха давала пораду, повчала: «Лихо мине, радість буде, з нею житимемо і ми». І хоча односельці знали цю примовку, та з її уст вона звучала по-особливому. А ще згадують, що мати поета дбайливо вирощувала квіти. Кожної пори року біля хати Поліщуків розквітали барвистим килимом барвінок, конвалії, нарциси, півонії, ромашки, жоржини, гладіолуси, чорнобривці і мальви. Коли народжувалася в селі дитина, то поспішала Левиха до батьків, несла їм барвінок, калину і квіти, обдаровувала рідних з побажанням утвердження роду, щоб хата була радістю багата.
Першими животоками майбутніх поезій Валер’яна стали матусині колисанки, її життєстверджуючі народні пісні. Саме вони збудили в його душі повагу до слова, розвинули фантазію до творіння чарівних образів. Мати поета славилася в окрузі не тільки майстерним виконанням фольклору, вона швидко переймала тексти, манеру талановитих співаків, кобзарів, лірників.
У спогадах поета «Дороги моїх днів» дізнаємося, що саме матусин спів, дитячі ігри, розваги стали світлими набутками життєвої дороги. А нещодавно здобуті відомості від земляків письменника допомагають усвідомити, чому так зберігав у своїй пам’яті Валер’ян веснянку «А вже весна скресла», «Пісню про Нечая», «Пісню про Байду», «За туманом нічого не видно», які сприйняв на волинській землі у роки ранньої юності. Вони зміцнювали почуття любові до рідного народу, гордості за його талант…
Світогляд юного Валер’яна формувався спочатку в початковій школі, до якої бігав у сусіднє село Малеве, пізніше – у Мирогощанській двокласній школі. «Школа мені багато дала: я міг запоєм читати. Я мріяв бути святим, щоб підноситися в повітря без крил, мріяв бути письменником, але жахався тих мрій, бо не вірилося, що це може бути з простої людини», – писав він згодом, коли таки став письменником. Але перед цим була ще Луцька гімназія, до якої вступив у 1912 р. відразу до четвертого класу. Довелося батькові продати півтори десятини землі, корову-годувальницю, щоб було за що синові жити в місті. Там Валер’ян став одним із кращих учнів, а згодом допоміг вступити до гімназії ще кільком здібним юнакам із бідняцьких родин. У спогадах поет із вдячністю пише: «Я люблю мою маму за її безмежну добрість, а батька – за його рішучість і твердість. Вони обоє вміли і потім багато разів жертвували своїм спокоєм, добробутом, а то й життям, і так якось непомітно, щиро по-селянському, всім, чим могли, щоб тільки вивести мене в люди».
У 1915 р. гімназія була евакуйована до Білгорода, але В. Поліщук туди не поїхав, а опинився у Катеринославі, де проживав батьків брат, там і закінчив навчання.
Його подальші дороги були крутими й далекими. З початком імперіалістичної війни Валер’ян продовжує навчання у Катеринославі (тепер Дніпро), там і починає літературну діяльність. У 1917 р., коли грянула революція, з метою здобуття вищої освіти, він вступає до інженерного інституту в Петербурзі, де провчився лише кілька місяців, тому що революційні події покликали його знову до України.
У ці важкі й героїчні роки повертався він і до отчого порогу, за доби Української Народної Республіки його навіть було обрано головою земельного комітету Боремельської волості (йому було тоді 20 років), і він наділяв своїм односельцям колись поміщицьку землю. Потім Кам’янець-Подільський, Рівне, Київ, Катеринослав…
У період гетьманату втік до Києва. Поліщук близько до серця сприймав перебіг воєнних подій.
«Гетьман накивав п’ятами, росла певність, що тепер договоряться з більшовиками, і з таким настроєм я поїхав на роботу в Катеринослав. Працював там у редакції газети «Республіканець» як секретар її. Тут я містив свої вірші й політичні статті, був кандидатом на Трудовий конгрес. Далі – крах політики Директорії. Катеринослав узяли більшовики. Тут же поблизу товкся Махно. Кипіло, як у котлі».
Саме тоді Валер’ян пише поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила». У 1919 році вийшла друком його збірка «Жарина».
Коли до влади прийшли денікінці, Валер’ян налагодив та підтримував зв’язки із повстанцями. Але зрештою був заарештований. Покарання вдалося уникнути, бо арештант просто накивав п’ятами.
У 1920-му в Києві Валер’ян видав першу збірку літературного угрупування «Гроно». Разом із ним на сторінках друкувалися Дмитро Загул, Юрій Меженко. Михайло Терещенко, Павло Филипович.
Повернутися до Катеринослава змусила звістка про смерть брата. Хотів відшукати хоча б могилу, але не вдалося. З невеселими думками повертався до Києва. Та зібравшись силами став до роботи над новою збіркою, яку доповнили оповідання Валер’яна Підмогильного й критики професора Петра Єфремова.
no subject
«Батьківський рід – кріпаки з діда-прадіда. Прадід був панським чередником і передавали, що граф виміняв його за собаку та привіз із Полісся на Дубенщину – з того ми й Поліщуки... А французька кров у мені таки є, тільки по материнській лінії. Тут, переказують, були якісь емігранти з часу французької революції, але без документів, ... потім сюди домішалися поляки, українці – і от з тієї покорчі вийшла моя мати Софія...», – писав у своїй автобіографії В. Поліщук.
Жителі села Більче з особливою щирістю оповідають про родовід старого Левуса (Левка) Поліщука, як складалася доля сім’ї самого письменника. Найбільше в спогадах теплоти до матері Софії (Левихи) та її сина Валер’яна (Валєрки). У селі прийнято кликати заміжніх жінок за іменами чоловіків (Іван – Ваниха, Остап – Остапиха, Левко – Левиха).
Вихованням В. Поліщук завдячував своїм батькам.
Мати письменника В. Поліщука запам’яталася їм трудолюбивою, знавцем хліборобської мудрості, чудовою виконавицею народних пісень, легенд, переказів, мудрослів’я: жодна подія, радісна чи сумна, не обходилася без неї. Всім Левиха давала пораду, повчала: «Лихо мине, радість буде, з нею житимемо і ми». І хоча односельці знали цю примовку, та з її уст вона звучала по-особливому. А ще згадують, що мати поета дбайливо вирощувала квіти. Кожної пори року біля хати Поліщуків розквітали барвистим килимом барвінок, конвалії, нарциси, півонії, ромашки, жоржини, гладіолуси, чорнобривці і мальви. Коли народжувалася в селі дитина, то поспішала Левиха до батьків, несла їм барвінок, калину і квіти, обдаровувала рідних з побажанням утвердження роду, щоб хата була радістю багата.
Першими животоками майбутніх поезій Валер’яна стали матусині колисанки, її життєстверджуючі народні пісні. Саме вони збудили в його душі повагу до слова, розвинули фантазію до творіння чарівних образів. Мати поета славилася в окрузі не тільки майстерним виконанням фольклору, вона швидко переймала тексти, манеру талановитих співаків, кобзарів, лірників.
У спогадах поета «Дороги моїх днів» дізнаємося, що саме матусин спів, дитячі ігри, розваги стали світлими набутками життєвої дороги. А нещодавно здобуті відомості від земляків письменника допомагають усвідомити, чому так зберігав у своїй пам’яті Валер’ян веснянку «А вже весна скресла», «Пісню про Нечая», «Пісню про Байду», «За туманом нічого не видно», які сприйняв на волинській землі у роки ранньої юності. Вони зміцнювали почуття любові до рідного народу, гордості за його талант…
Світогляд юного Валер’яна формувався спочатку в початковій школі, до якої бігав у сусіднє село Малеве, пізніше – у Мирогощанській двокласній школі. «Школа мені багато дала: я міг запоєм читати. Я мріяв бути святим, щоб підноситися в повітря без крил, мріяв бути письменником, але жахався тих мрій, бо не вірилося, що це може бути з простої людини», – писав він згодом, коли таки став письменником. Але перед цим була ще Луцька гімназія, до якої вступив у 1912 р. відразу до четвертого класу. Довелося батькові продати півтори десятини землі, корову-годувальницю, щоб було за що синові жити в місті. Там Валер’ян став одним із кращих учнів, а згодом допоміг вступити до гімназії ще кільком здібним юнакам із бідняцьких родин. У спогадах поет із вдячністю пише: «Я люблю мою маму за її безмежну добрість, а батька – за його рішучість і твердість. Вони обоє вміли і потім багато разів жертвували своїм спокоєм, добробутом, а то й життям, і так якось непомітно, щиро по-селянському, всім, чим могли, щоб тільки вивести мене в люди».
У 1915 р. гімназія була евакуйована до Білгорода, але В. Поліщук туди не поїхав, а опинився у Катеринославі, де проживав батьків брат, там і закінчив навчання.
Його подальші дороги були крутими й далекими. З початком імперіалістичної війни Валер’ян продовжує навчання у Катеринославі (тепер Дніпро), там і починає літературну діяльність. У 1917 р., коли грянула революція, з метою здобуття вищої освіти, він вступає до інженерного інституту в Петербурзі, де провчився лише кілька місяців, тому що революційні події покликали його знову до України.
У ці важкі й героїчні роки повертався він і до отчого порогу, за доби Української Народної Республіки його навіть було обрано головою земельного комітету Боремельської волості (йому було тоді 20 років), і він наділяв своїм односельцям колись поміщицьку землю. Потім Кам’янець-Подільський, Рівне, Київ, Катеринослав…
У період гетьманату втік до Києва. Поліщук близько до серця сприймав перебіг воєнних подій.
«Гетьман накивав п’ятами, росла певність, що тепер договоряться з більшовиками, і з таким настроєм я поїхав на роботу в Катеринослав. Працював там у редакції газети «Республіканець» як секретар її. Тут я містив свої вірші й політичні статті, був кандидатом на Трудовий конгрес. Далі – крах політики Директорії. Катеринослав узяли більшовики. Тут же поблизу товкся Махно. Кипіло, як у котлі».
Саме тоді Валер’ян пише поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила». У 1919 році вийшла друком його збірка «Жарина».
Коли до влади прийшли денікінці, Валер’ян налагодив та підтримував зв’язки із повстанцями. Але зрештою був заарештований. Покарання вдалося уникнути, бо арештант просто накивав п’ятами.
У 1920-му в Києві Валер’ян видав першу збірку літературного угрупування «Гроно». Разом із ним на сторінках друкувалися Дмитро Загул, Юрій Меженко. Михайло Терещенко, Павло Филипович.
Повернутися до Катеринослава змусила звістка про смерть брата. Хотів відшукати хоча б могилу, але не вдалося. З невеселими думками повертався до Києва. Та зібравшись силами став до роботи над новою збіркою, яку доповнили оповідання Валер’яна Підмогильного й критики професора Петра Єфремова.