Епізод 439: Дмитро Заволока, 14 березня 1932 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Дмитра Заволоки (1906 – після 1961), українського радянського партійного діяча, у березні 1932 р. – мешканця Києва, слідчого обласної контрольної комісії:

О дванадцятій годині ночі виїздю до Барашова. Ніч моя напевне пропала «не в цапову душу». Але для мене поїздки з такими «удобствами» не первинка. І все ж таки вони мені не противні, а навіть більше подобаються. Не знаю чого так, але майже у кожну поїздку, яка трапилась у моєму житті, особливо службова, викликала в мене якийсь підйом, пожвавлення. Такі поїздки були на повному утриманні колгоспу і своїх окремих господарств немає (батраки). Ці колгоспники зовсім сидять без хліба, навіть і без картоплі. А тому в ряді колгоспів району (Бараші, Н. Яблонець, ..., Бобриця, Киянне тощо) колгоспники крадуть харчі і свиней (комбікорм), печуть з них лепьожки і їдять. В частині колгоспів проїдають посівфонди, що є. Теж саме і в частині індивідуальників, зовсім менше хліба. А загальне враження таке, немовби країна переживає тяжкий голод, або ж напередодні масового голоду. Хліба ніде не можна купити і по 2 крб. за хунт, хоча є такі господарства, можливо і немало, які ухитрились заховати хліб (закопати тощо) і тепер його мають. Але теж споживають його по секрету, шоб і сусіди не бачили.

Методи хлібозаготівлі були занадто ліві. Користувались головним чином голим адмініструванням, масовими обшуками, арештами і взагалі припускали нічим [не] виправданий проізвол. Масова виховна і роз’яснююча робота зовсім була занедбана. Населення, починаючи від заможного куркульського слою і кінчаючи колгоспником бідняком, було залякане, зтероризоване. В постановах РПК були різні попереднюючі уповноважених ухвали проти «лівих» загибів і беззаконня, а на ділі боротьба з такими проявами не велась, навіть більше – сам РПК став на шлях голого адміністрування, утворив оперативну трійку під керівництвом секретаря РПК, на яку викликали уповноважених з повним складом сільради, управи колгоспу і давали взбучку, супроваджуючи останню арештами, залякуваннями тощо. В результаті всієї цієї роботи район все-таки виконав план хлібозаготівлі лише на 66–69%.

Зараз стан з мобілізацією посівфондів занадто загрозливий. Всього мобілізовано по району 40%. Надій на значне збільшення цієї кількості майже нема ніякої. Отже, загроза, шо майже 50% посівплощі навесні залишиться не запаханої. Окремі настрої є такі, що коли б навіть увесь і посівфонд був, то все ж таки є загроза невиходу на роботу великої кількості колгоспників, що немає ніяких харчів. Через це і при умові цілковитого забезпечення посівматеріялом залишення незасівної площі. Це зараз, а що буде, коли треба буде убирать урожай.

Тоді ж харчові ресурси і того будуть менші, чім зараз. І от знову загроза, що посіяни лани не будуть своєчасно убрани, або і зовсім загине частина. Для чого було утворювать таке напружене становище на селі? А особливо в колгоспному секторі? Чи можна було уникнути цієї небажаної загостреності? Ясна річ, що можна було. Треба було більше уважно віднестись до потреб, і в першу чергу харчових потреб, населення. Забезпечити харчовими запасами, зберегти посівфонди, фураж для коней і стан був би неузнаваємий, порівнюючи з сьогоднішнім днем. Можливо, такий стан лише в одному районі, тоді вина лише на районовому проводі? Але ні, факти, що мають місце майже у всіх районах, говорять за те ж саме, де не лише факти, а живі люди, думки, настрої їх про те ж свідчать. Це хвороба загально-республіканська, всесоюзна. Настрій в населення і індивідуальника надзвичайно пригнічений. Скрізь почувається придушене, глухе незадоволення, але це надто мягко сказано. Щось відчувається в настроях, в думках більш загрозливе, чим незадоволення. Незадоволення, коли людина голодує, переходить в іншу ступінь реагування.

Народ з сіл, з колгоспів, повально тікає, перекочовує до міст, до заводів, новостроєк, шахт. Гонить не бажання мати легкий хліб, а бажання позбутись загрози голоду і найти людське рівноправне життя. Під цими рішеннями стирається класове розшарування села. Колгоспник приховує заможного, стає на його бік, а куркуль заможний розпливається серед колгоспників, бідноти. [...]

Заходив Семен, багато говорили. Він теж однієї оцінки всіх сучасних явищ, як і я і, теж так боляче гостро їх переживає, як і я, але ж одними переживаннями справи не залагодиш і не допоможеш. Активно ж боротись з ними не має змоги. Режим партії, що існує зараз, не дозволяє цього. А ми перш усього є члени партії, члени більшовицької організації. А тому настрої, оцінки наші залишаються з нами. Ми ж виконуємо волю партії, волю більшості. Хоча я певен, що таких настроїв, таких думок має багато, кожен член партії, що не загубив зв’язки з масами. І мене лише дивує, чому в партії зараз утворився такий стан, коли найменший прояв критики, коли найменший прояв власних спостережень, карається «опортунізмом» і негайними оргвисновками. Цей принцип, на мою думку, глибоко хибний, чреватий різними неприємними несподіванками і негативними наслідками в житті і будівництві нашої країни. Принципи більшовизму не такі і не так їх розумів проводир партії ЛЕНІН, як їх зараз розуміють сучасні «проводирі». Але я вірю, що, при всій обмеженості і засліпленості цих «проводирів», партія зрештою у всій своїй масі цілком зрозуміє утворившеєся становище і вживе відповідних заходів. Ми ж не якась каста, а живі частки великого робітничого і селянського трудового організму. А тому зможемо відчути його пульс і оприділити хворості.

(“Щоденник партійця Дмитра Заволоки”, у «Репресовані» щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні, упорядкування, вступна стаття, загальна редакція Ярослава Файзуліна (Київ: Фенікс, 2018), с. 195–197)