В результаті хіть взяла гору на параноєю: вони зайнялися сексом у той же день, і жодної більшовицької засідки не було. Любченко вперто відмовлявся учитися на власних помилках. Більшовики йому в той час не загрожували; натомість — в листопаді 1943 — по нього прийшло Гестапо.

Його взяли біля дому, дозволили під наглядом востаннє пообідати. Прислуга і сусіди були, м’яко кажучи, шоковані. (Деякі так злякалися, що того ж тижня поїхали геть з курорту.) Любченко поняття не мав, в чому його звинувачують, але пізніше дуже детально описав в щоденнику допит. Судячи з питань, його підозрювали саме в роботі на більшовиків. Стиль Гестапо був точнісінько такий самий, як у НКВД, підмітив письменник.

Аркадій просидів у в’язниці чотири місяці, і вийшов якраз під чергову евакуацію: в березні 1944 вже було очевидно, що більшовики візьмуть не тільки всю Україну, але й переведуть війну далі на захід. До Львова вони мають зайти з дня на день.

Письменник знову мусить брати за руку сина і тікати невідомо куди. Випереджаючи наступ більшовиків, він теж починає поступово переміщатися на захід, а йому вслід летять новини.

Наступною зупинкою Любченка стає Братислава, потім — німецькі Бад-Кіссінген, Грац, врешті Берлін: «вздовж колій сірі похмурі руїни; дуже нагадує Харків». Там він і оселився разом з сином, не знаючи, коли доведеться знову тікати.

Долітають новини про те, що українські національно-визвольні сили об'єднуються. Начебто Мельник з Бандерою змогли домовитись; об'єдналися гетьманці й УНО. Це вселяє Любченку оптимізм, незважаючи на те, що перемога Сталіна видається неминучою.

На кінець лютого 1945 Любченку призначили операцію — із запізненням на добрих три роки. Останній запис в щоденнику він зробив у лікарняному ліжку: під ніж лягати не боїться, з сином Лесиком усе добре, надворі чудова погода, майже весна. «Так буває у нас у середині квітня. Краса!» — останні слова, написані рукою письменника. Операція пройшла з ускладненнями; через три дні, 25 лютого, Любченко помер.