По-перше, окупаційна дієта з юшки і сухарів дала свої наслідки: у Любченка розвинувся чи то гастрит, чи то виразка, чи то ще якась біда. Можливо, потрібна операція — але ніхто не може сказати напевне. Коли виявилось, що перший діагноз був помилковий, Аркадій не переминув підкреслити, що лікар єврей, і можливо поставив неправильний діагноз навмисне.
Любченко ослаб і став геть нестерпний для родини. Почалися постійні домашні скандали з жінкою і тещею.
Характерно, що розлючений письменник обзиває жінку й тещу в щоденнику «русотяпами», маючи на увазі їхню російськомовність (жінку ще й міцнішими словами, але не будемо про це). Схоже, що скандалили вони не тільки на побутові, але й на політичні теми. Жінка докоряла Любченку, що дарма той співпрацює з німцями: мовляв, російська влада рано чи пізно повернеться, і що тоді?
Зрештою вони розлучаються. Любченку вдається вибити у німців дозвіл на переїзд на лікування у Київ — там кращі лікарі і загалом спокійніше, адже Харків усе ще під обстрілами. «Щодня руїни і жертви», «Особливо чутна канонада у напрямі Салтова» — пише він у травні. Аркадій забирає з собою сина і їде додому в Київ — починати життя заново. Буквально через кілька днів після його від'їзду у будівлю харківської редакції, де він працював, влучить бомба.
Аркадій Любченко з насолодою вдихає прохолодне повітря і промовляє вголос: «Нарешті вдома». Його 7-річний син Лесик, змучений довгою дорогою з двома пересадками, стоїть поряд і байдуже роздивляється свастики, якими прикрашено київський залізничний вокзал. Вони винаймають носія валіз і йдуть пішки до «Роліту» — він зовсім поряд, на Театерштрассе. На вулицях майже порожньо, чисто і дуже тихо. Аркадій купує кілька мадярських цигарок, курить на ходу, посміхається.
Окупований Київ влітку 1942 жив бідно, але Любченко все одно тішиться. Ходить у театр і оперету. Лікує харківські болячки: поки операцію не призначають, звертається до старої чаклунки на Дмитрівській, яка продає йому різні трави і порошки. Приймає гостей, відновлює старі контакти і наводить нові (зокрема, особисто знайомиться з Уласом Самчуком). На одній домашній тусовці йому дарують шмат масла — рідкісна удача. Любченко мало їсть, зате досхочу спить і бачить сни про Остапа Вишню та Павла Тичину — старих товаришів, які залишилися по інший бік війни.
Письменник знайомиться з новим бургомістром Форостівським і представниками Генералкомісаріату. Окупаційна влада ставиться до нього з підозрою, чим неабияк ображає його самолюбство: що ж це він, дарма тікав від червоних? Любченко запевняє німців у своїй лояльності. Ті гречно кивають і обіцяють допомогти йому підшукати роботу (але обіцянку так і не виконують). Зі звичайними солдатами Любченко теж нормально спілкується: з одним він знайомиться просто на вулиці, пригощає лимонадом, запрошує додому.
В таких здебільшого радісних клопотах проходить перший місяць у Києві. Нарешті Аркадій починає помічати, що окупована — чи то пак звільнена від більшовиків — столиця не така уже й благополучна, як здавалося.
Письменник дивується: мовляв, за більшовиків і гірші негаразди терпіли. Навіть припускає, що в таких настроях винні не німці, а якась таємнича москальсько-польська агентура.
За тиждень базари уже закривають зовсім, і забороняють ввіз продуктів у місто. Пошуки хліба стають справою, яка може зайняти цілий день. Трамваї теж не ходять. Роботи немає, зароблені ще в Харкові гроші швидко тануть.
Постійної роботи так і немає, доводиться хапатися за що попало: то випадкова стаття, то якісь субтитри для фільму. Гонорари то затримують, то й зовсім не віддають. Також Любченко переймається наближенням зими: дрова знайти ще важче, ніж їжу. Але найбільше розчарування в новій владі у нього викликають не побутові негаразди, а рішення друкувати шкільні підручники за місцевими діалектами кожної області. Тобто, обіцяна українізація згортається: «не про єдність тут ідеться, а про роз'єднання і послаблення».
Неприємно вразила Любченка також виставка українських художників: роботи йому сподобались, але продавали їх за мізерні копійки. Ціну визначали німці, вони ж усе й скупили. Художники спершу намагались протестувати, але їх швидко заткнули.
Любченко намагається уважно слідкувати за новинами з фронту, все ще радіючи кожній перемозі Гітлера. Інформації, однак, дуже мало — самі лише чутки: про можливу передачу румунам Правобережної України, про загальну мобілізацію, про Черчиля в Москві… В останній день літа письменник спостерігав, як по Києву проходили полонені червоноармійці — жалюгідні, голодні. Люди давали їм, хто що міг.
Судячи з записів, Любченко не падає духом, а от його тіло поступово відмовляється нормально функціонувати. Кишки скрутило колітом, обличчя спухло і вкрилось екземою. Він майже не виходить з дому, добування їжі взяла на себе матір. Вони залишились удвох: сина Лесика вдалося відправити в дитячий табір на Волині. Умови там далекі від комфортних, але принаймні голодувати не буде.
Мов грім на голову, прийшло розпорядження від окупаційної влади: Любченків виселяють з «Роліту». Натомість пропонують якісь варіанти в інших частинах міста, і всі жахливі: напівзруйновані, холодні, буквально з дірами в стінах. Обкиданий екземою, напівзігнутий, Любченко щодня шкандибає холодним жовтневим Києвом від одного чиновника до іншого — безуспішно. Пошуки житла затягуються, в квартиру все частіше навідуються німці з вимогами виселитися. Вечорами Аркадій сідає на кухні, гріється біля плити і розмірковує, що цю зиму в Києві він не переживе.
Саме в лікарні він остаточно відмовляється від симпатій до німців і починає бачити в них таких же загарбників, нічим не кращих за росіян: «Як же ми помилились, в якій жахливій пастці опинились! Мене це так вражає, що спочатку я просто не хотів самому собі у цьому признаватися». Що характерно, антисемітських висловлювань у щоденнику теж стає помітно менше на цьому етапі.
Письменник записує багато своїх сновидінь; в одному з них — тарантінівський сюжет про те, як Гітлер приходить в театр і проголошує промову перед початком вистави; Любченко встигає втекти звідти, перш ніж театр разом з фюрером злетить в повітря.
З великою радістю Любченко сприймає звістку про існування суто української національно-визвольної «партизанщини». Про це йому повідомляє син Георгія Нарбута, який саме приїхав у Київ з Ковеля і зайшов відвідати письменника.
У Львові Любченко почувається прекрасно. Здоров'я зміцнилося, з'явилися гроші. Він вривається в богемне життя, багато гуляє (але не допізна, комендантська година у Львові до 21), тусується і напивається (незважаючи на хворобу), наводить купу знайомств.
Зокрема, разом з Шевельовим та іншими друзями приходить в гості до Шептицького; розмова з митрополитом мало чим відрізнялася від сучасних довколавоєнних кухонних балачок: обмінювались думками про новини з фронту, поставки зброї і таємні плани китайців.
Або, наприклад, гуляє разом з «притомленим і розгубленим» Євгеном Маланюком до Високого замку, переконуючи того переїхати з Варшави сюди, до Львова. Прогулянка закінчилась в гостях у художника Гординського, де вже зібралася велика тусовка. Пили до ранку, сперечалися, читали вірші і гуртом буллили «зарозумілого» племінника Лесі Українки Юрія Косача: «Він розгнівався і напився до краю; ще при столі висловлював симпатії до гетьмана, його тактовно затюкали».
Пізніше він оселяється у Моршині. Побіжно згадує, ніби звичайну побутову неприємність, проблеми з переїздом з однієї моршинської квартири на іншу: там, де вони з сином поселилися спершу, влаштували єврейське гетто. Тому було дуже напряжно забирати свій одяг.
Любченко також багато працює: впорядковує свої старі записи і навіть пише кілька нових оповідань, яким судилося стати останніми в його творчому доробку. Письменнику залишається жити трохи менше двох років.
Ніби передчуваючи близький фінал, з шаленою силою прокидається любченкове лібідо. Аркадій крутить інтрижки направо й наліво. Ось він жмакає молоденьку безіменну галичанку прямо в моршинському лісі під зоряним небом («пручалась, поки я не торкнувся ним — тоді зітхнула й легко віддалась»), ось розбиває серце якійсь Мирославі, через пару тижнів уже лізе в трусики студентці Галині, потім закохується в заміжню Ольгу… Можливо, в такий спосіб він намагався забути і про війну, і про більшовиків, і про німців.
Забути, звісно, не виходить. Ситуація на фронті стає загрозливішою, емоційні гойдалки знову розвертаються в темний бік. Німці починають пакувати речі і вивозять своїх дітей. До Моршина прибуває німецький військовий загін, веде посилене патрулювання. Київ готується до евакуації (знову). Всіх охоплює тривога. Любченко відверто параноїться, навіть під трусиками Галини йому ввижається ворожа агентура.
no subject
Любченко ослаб і став геть нестерпний для родини. Почалися постійні домашні скандали з жінкою і тещею.
Характерно, що розлючений письменник обзиває жінку й тещу в щоденнику «русотяпами», маючи на увазі їхню російськомовність (жінку ще й міцнішими словами, але не будемо про це). Схоже, що скандалили вони не тільки на побутові, але й на політичні теми. Жінка докоряла Любченку, що дарма той співпрацює з німцями: мовляв, російська влада рано чи пізно повернеться, і що тоді?
Зрештою вони розлучаються. Любченку вдається вибити у німців дозвіл на переїзд на лікування у Київ — там кращі лікарі і загалом спокійніше, адже Харків усе ще під обстрілами. «Щодня руїни і жертви», «Особливо чутна канонада у напрямі Салтова» — пише він у травні. Аркадій забирає з собою сина і їде додому в Київ — починати життя заново. Буквально через кілька днів після його від'їзду у будівлю харківської редакції, де він працював, влучить бомба.
Аркадій Любченко з насолодою вдихає прохолодне повітря і промовляє вголос: «Нарешті вдома». Його 7-річний син Лесик, змучений довгою дорогою з двома пересадками, стоїть поряд і байдуже роздивляється свастики, якими прикрашено київський залізничний вокзал. Вони винаймають носія валіз і йдуть пішки до «Роліту» — він зовсім поряд, на Театерштрассе. На вулицях майже порожньо, чисто і дуже тихо. Аркадій купує кілька мадярських цигарок, курить на ходу, посміхається.
Окупований Київ влітку 1942 жив бідно, але Любченко все одно тішиться. Ходить у театр і оперету. Лікує харківські болячки: поки операцію не призначають, звертається до старої чаклунки на Дмитрівській, яка продає йому різні трави і порошки. Приймає гостей, відновлює старі контакти і наводить нові (зокрема, особисто знайомиться з Уласом Самчуком). На одній домашній тусовці йому дарують шмат масла — рідкісна удача. Любченко мало їсть, зате досхочу спить і бачить сни про Остапа Вишню та Павла Тичину — старих товаришів, які залишилися по інший бік війни.
Письменник знайомиться з новим бургомістром Форостівським і представниками Генералкомісаріату. Окупаційна влада ставиться до нього з підозрою, чим неабияк ображає його самолюбство: що ж це він, дарма тікав від червоних? Любченко запевняє німців у своїй лояльності. Ті гречно кивають і обіцяють допомогти йому підшукати роботу (але обіцянку так і не виконують). Зі звичайними солдатами Любченко теж нормально спілкується: з одним він знайомиться просто на вулиці, пригощає лимонадом, запрошує додому.
В таких здебільшого радісних клопотах проходить перший місяць у Києві. Нарешті Аркадій починає помічати, що окупована — чи то пак звільнена від більшовиків — столиця не така уже й благополучна, як здавалося.
Письменник дивується: мовляв, за більшовиків і гірші негаразди терпіли. Навіть припускає, що в таких настроях винні не німці, а якась таємнича москальсько-польська агентура.
За тиждень базари уже закривають зовсім, і забороняють ввіз продуктів у місто. Пошуки хліба стають справою, яка може зайняти цілий день. Трамваї теж не ходять. Роботи немає, зароблені ще в Харкові гроші швидко тануть.
Постійної роботи так і немає, доводиться хапатися за що попало: то випадкова стаття, то якісь субтитри для фільму. Гонорари то затримують, то й зовсім не віддають. Також Любченко переймається наближенням зими: дрова знайти ще важче, ніж їжу. Але найбільше розчарування в новій владі у нього викликають не побутові негаразди, а рішення друкувати шкільні підручники за місцевими діалектами кожної області. Тобто, обіцяна українізація згортається: «не про єдність тут ідеться, а про роз'єднання і послаблення».
Неприємно вразила Любченка також виставка українських художників: роботи йому сподобались, але продавали їх за мізерні копійки. Ціну визначали німці, вони ж усе й скупили. Художники спершу намагались протестувати, але їх швидко заткнули.
Любченко намагається уважно слідкувати за новинами з фронту, все ще радіючи кожній перемозі Гітлера. Інформації, однак, дуже мало — самі лише чутки: про можливу передачу румунам Правобережної України, про загальну мобілізацію, про Черчиля в Москві… В останній день літа письменник спостерігав, як по Києву проходили полонені червоноармійці — жалюгідні, голодні. Люди давали їм, хто що міг.
Судячи з записів, Любченко не падає духом, а от його тіло поступово відмовляється нормально функціонувати. Кишки скрутило колітом, обличчя спухло і вкрилось екземою. Він майже не виходить з дому, добування їжі взяла на себе матір. Вони залишились удвох: сина Лесика вдалося відправити в дитячий табір на Волині. Умови там далекі від комфортних, але принаймні голодувати не буде.
Мов грім на голову, прийшло розпорядження від окупаційної влади: Любченків виселяють з «Роліту». Натомість пропонують якісь варіанти в інших частинах міста, і всі жахливі: напівзруйновані, холодні, буквально з дірами в стінах. Обкиданий екземою, напівзігнутий, Любченко щодня шкандибає холодним жовтневим Києвом від одного чиновника до іншого — безуспішно. Пошуки житла затягуються, в квартиру все частіше навідуються німці з вимогами виселитися. Вечорами Аркадій сідає на кухні, гріється біля плити і розмірковує, що цю зиму в Києві він не переживе.
Саме в лікарні він остаточно відмовляється від симпатій до німців і починає бачити в них таких же загарбників, нічим не кращих за росіян: «Як же ми помилились, в якій жахливій пастці опинились! Мене це так вражає, що спочатку я просто не хотів самому собі у цьому признаватися». Що характерно, антисемітських висловлювань у щоденнику теж стає помітно менше на цьому етапі.
Письменник записує багато своїх сновидінь; в одному з них — тарантінівський сюжет про те, як Гітлер приходить в театр і проголошує промову перед початком вистави; Любченко встигає втекти звідти, перш ніж театр разом з фюрером злетить в повітря.
З великою радістю Любченко сприймає звістку про існування суто української національно-визвольної «партизанщини». Про це йому повідомляє син Георгія Нарбута, який саме приїхав у Київ з Ковеля і зайшов відвідати письменника.
У Львові Любченко почувається прекрасно. Здоров'я зміцнилося, з'явилися гроші. Він вривається в богемне життя, багато гуляє (але не допізна, комендантська година у Львові до 21), тусується і напивається (незважаючи на хворобу), наводить купу знайомств.
Зокрема, разом з Шевельовим та іншими друзями приходить в гості до Шептицького; розмова з митрополитом мало чим відрізнялася від сучасних довколавоєнних кухонних балачок: обмінювались думками про новини з фронту, поставки зброї і таємні плани китайців.
Або, наприклад, гуляє разом з «притомленим і розгубленим» Євгеном Маланюком до Високого замку, переконуючи того переїхати з Варшави сюди, до Львова. Прогулянка закінчилась в гостях у художника Гординського, де вже зібралася велика тусовка. Пили до ранку, сперечалися, читали вірші і гуртом буллили «зарозумілого» племінника Лесі Українки Юрія Косача: «Він розгнівався і напився до краю; ще при столі висловлював симпатії до гетьмана, його тактовно затюкали».
Пізніше він оселяється у Моршині. Побіжно згадує, ніби звичайну побутову неприємність, проблеми з переїздом з однієї моршинської квартири на іншу: там, де вони з сином поселилися спершу, влаштували єврейське гетто. Тому було дуже напряжно забирати свій одяг.
Любченко також багато працює: впорядковує свої старі записи і навіть пише кілька нових оповідань, яким судилося стати останніми в його творчому доробку. Письменнику залишається жити трохи менше двох років.
Ніби передчуваючи близький фінал, з шаленою силою прокидається любченкове лібідо. Аркадій крутить інтрижки направо й наліво. Ось він жмакає молоденьку безіменну галичанку прямо в моршинському лісі під зоряним небом («пручалась, поки я не торкнувся ним — тоді зітхнула й легко віддалась»), ось розбиває серце якійсь Мирославі, через пару тижнів уже лізе в трусики студентці Галині, потім закохується в заміжню Ольгу… Можливо, в такий спосіб він намагався забути і про війну, і про більшовиків, і про німців.
Забути, звісно, не виходить. Ситуація на фронті стає загрозливішою, емоційні гойдалки знову розвертаються в темний бік. Німці починають пакувати речі і вивозять своїх дітей. До Моршина прибуває німецький військовий загін, веде посилене патрулювання. Київ готується до евакуації (знову). Всіх охоплює тривога. Любченко відверто параноїться, навіть під трусиками Галини йому ввижається ворожа агентура.