Липневий ранок 1941 року. В дворі київського будинку письменників «Роліт» крики й метушня: діячів культури вивозять у Харків. Всі бігають з валізами і сваряться за місця в автобусі. Найвельможніших — Тичину, Рильського, Панча — евакуювали ще вночі. Аркадій Любченко стоїть під стіною і похмуро курить цигарку за цигаркою, погано приховуючи роздратування і зневагу до сусідів. Спостерігає, як його колега Олександр Копиленко силою випихає дітей з автобуса, орудуючи величезним клунком, загорнутим в килим.
З'являється Микола Бажан у військовій формі — він керує евакуацією, тому його враз оточують жителі «Роліту» з купою питань і вимог. Бажан розштовхує юрбу, підходить до Любченка. Запитує, чи він уже зібрав речі. Любченко відповідає, що поки не поспішає.
Німецька армія не зупинялася, і вже дуже швидко харків'ян довелося евакуювати далі на схід, в Росію. От тільки цього разу Любченко таки зірвався з гачка. Разом з сином, дружиною і тещею він залишився в Харкові — чекати «німців-визволителів».
Він взагалі не хотів їхати з Києва. Але відмовитися від евакуації не вдалося; це викликало б не просто підозру, а прямі звинувачення в зраді. Довелося зціпити зуби і перебиратися в Харків.
Саме в Харкові Любченко почав писати щоденник… Схоже, що війна вивела його з творчої кризи, яка тривала протягом всіх 30-х. Під радянським тиском письменник геть змарнів, написавши за десятиліття лише кілька оповідань, пару п'єс та незавершений соцреалістичний роман. Найкращі його твори залишились у 20-х — дві збірки новел 1926 та 1929 року.
«Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом. Це вибагливий, вишуканий мініатюрист, що, очевидно, буде продовжувати Коцюбинського в його європейських імпресіоністичних новелах», — так відгукувався про Любченка Микола Хвильовий. Обидва варилися в одній тусовці — були представниками Відродження, яке виявилось розстріляним.
Про Любченка складно писати: це цікавий персонаж, але не дуже приємна людина. Він талановитий і харизматичний, його любов до України абсолютно щира, та героїзму в його вчинках годі шукати. Місцями зверхній і самозакоханий, місцями слабкий і розгублений, Аркадій підлаштовується, помиляється, боїться, розчаровується — словом, живе.
Завзяту співпрацю Любченка з нацистами неможливо виправдати, але можна зрозуміти. Радянська влада була для нього очевидним і абсолютним злом. Він добре пам'ятав, як росіяни окупували УНР. На власні очі бачив селян, що помирали від Голодомору, коли подорожував разом з тим же Хвильовим по Слобожанщині у 1933-му. Потім самогубство самого Хвильового і хвиля репресій: комуністи один за одним убили багатьох друзів та колег Любченка. Тож прихід німецької армії він сприймав як радісне звільнення від кривавої російської окупації. Нарешті з'явився шанс на відновлення незалежної України. Коли в листопаді 1941-го Любченко вперше бачить жовто-блакитний прапор на Харківській міській управі, то ледве стримує сльози. «Україна воскресає. В руїнах війни, в пожежах, з попелу виникає, як фенікс», — такими словами починається його щоденник.
Однак складно ігнорувати ще один, перепрошую, спільний інтерес Любченка і нацистів. На жаль, цей щоденник буквально сочиться антисемітизмом. Любченку всюди ввижаються «кляті жиди». Крадуть, обманюють, влаштовують провокації. Місцями доходить до божевілля: на одній зі сторінок щоденника він складає список українських інтелігентів, одружених на «жидівках». Мовляв, ось як сильно українська нація отруєна. Це могло би виглядати навіть комічно (всі конспірологи комічні), якби не той факт, що масові розстріли євреїв уже йшли повним ходом. Бабин Яр відбувся лише кілька місяців тому, але Любченко про це, схоже, навіть не чув — на той момент він ще в Харкові.
Ставлення Любченка до нацистів зміниться уже дуже скоро, коли він ледь не помре від злиднів, принижень і різноманітних болячок. Але у 1941 письменник ще почувається чудово; натхнення й ілюзій поки предостатньо. Навіть попри те, що їжі у Харкові стає все менше, і майже щодня чутно вибухи й обстріли.
Любченко готовий терпіти негаразди заради світлого майбутнього. Окупаційна адміністрація узгодила випуск української газети в Харкові — саме туди він і влаштувався працювати. Судячи з тону щоденникових записів, письменник сповнений енергії та оптимізму. Навіть кидає курити на радощах. Але зривається уже через кілька тижнів — початок 1942 виявляється для нього дуже складним.
no subject
З'являється Микола Бажан у військовій формі — він керує евакуацією, тому його враз оточують жителі «Роліту» з купою питань і вимог. Бажан розштовхує юрбу, підходить до Любченка. Запитує, чи він уже зібрав речі. Любченко відповідає, що поки не поспішає.
Німецька армія не зупинялася, і вже дуже швидко харків'ян довелося евакуювати далі на схід, в Росію. От тільки цього разу Любченко таки зірвався з гачка. Разом з сином, дружиною і тещею він залишився в Харкові — чекати «німців-визволителів».
Він взагалі не хотів їхати з Києва. Але відмовитися від евакуації не вдалося; це викликало б не просто підозру, а прямі звинувачення в зраді. Довелося зціпити зуби і перебиратися в Харків.
Саме в Харкові Любченко почав писати щоденник… Схоже, що війна вивела його з творчої кризи, яка тривала протягом всіх 30-х. Під радянським тиском письменник геть змарнів, написавши за десятиліття лише кілька оповідань, пару п'єс та незавершений соцреалістичний роман. Найкращі його твори залишились у 20-х — дві збірки новел 1926 та 1929 року.
«Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом. Це вибагливий, вишуканий мініатюрист, що, очевидно, буде продовжувати Коцюбинського в його європейських імпресіоністичних новелах», — так відгукувався про Любченка Микола Хвильовий. Обидва варилися в одній тусовці — були представниками Відродження, яке виявилось розстріляним.
Про Любченка складно писати: це цікавий персонаж, але не дуже приємна людина. Він талановитий і харизматичний, його любов до України абсолютно щира, та героїзму в його вчинках годі шукати. Місцями зверхній і самозакоханий, місцями слабкий і розгублений, Аркадій підлаштовується, помиляється, боїться, розчаровується — словом, живе.
Завзяту співпрацю Любченка з нацистами неможливо виправдати, але можна зрозуміти. Радянська влада була для нього очевидним і абсолютним злом. Він добре пам'ятав, як росіяни окупували УНР. На власні очі бачив селян, що помирали від Голодомору, коли подорожував разом з тим же Хвильовим по Слобожанщині у 1933-му. Потім самогубство самого Хвильового і хвиля репресій: комуністи один за одним убили багатьох друзів та колег Любченка. Тож прихід німецької армії він сприймав як радісне звільнення від кривавої російської окупації. Нарешті з'явився шанс на відновлення незалежної України. Коли в листопаді 1941-го Любченко вперше бачить жовто-блакитний прапор на Харківській міській управі, то ледве стримує сльози. «Україна воскресає. В руїнах війни, в пожежах, з попелу виникає, як фенікс», — такими словами починається його щоденник.
Однак складно ігнорувати ще один, перепрошую, спільний інтерес Любченка і нацистів. На жаль, цей щоденник буквально сочиться антисемітизмом. Любченку всюди ввижаються «кляті жиди». Крадуть, обманюють, влаштовують провокації. Місцями доходить до божевілля: на одній зі сторінок щоденника він складає список українських інтелігентів, одружених на «жидівках». Мовляв, ось як сильно українська нація отруєна. Це могло би виглядати навіть комічно (всі конспірологи комічні), якби не той факт, що масові розстріли євреїв уже йшли повним ходом. Бабин Яр відбувся лише кілька місяців тому, але Любченко про це, схоже, навіть не чув — на той момент він ще в Харкові.
Ставлення Любченка до нацистів зміниться уже дуже скоро, коли він ледь не помре від злиднів, принижень і різноманітних болячок. Але у 1941 письменник ще почувається чудово; натхнення й ілюзій поки предостатньо. Навіть попри те, що їжі у Харкові стає все менше, і майже щодня чутно вибухи й обстріли.
Любченко готовий терпіти негаразди заради світлого майбутнього. Окупаційна адміністрація узгодила випуск української газети в Харкові — саме туди він і влаштувався працювати. Судячи з тону щоденникових записів, письменник сповнений енергії та оптимізму. Навіть кидає курити на радощах. Але зривається уже через кілька тижнів — початок 1942 виявляється для нього дуже складним.