![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Шона Байзелла (1970), шотландського книготорговця, у 2014 р. – мешканця міста Віґтаун, власника найбільшого в Шотландії магазину вживаних книг:
У книгарні Нікі.
Перед 13:30 згадав, що пообіцяв заїхати подивитися на книжки в Порт-Лоґані, тож рушив туди. Я не встиг вчасно з’їхати з траси та врешті опинився в сусідньому маєтку з майже ідентичною назвою – «Стара школа». Коли я постукав у двері, мені відкрило старше подружжя. Вони сказали, що я проскочив повз «дім Боба й Барбари», і пояснили, як туди повернутися. На прощання старий мовив:
– Передавайте вітання батькам. Ми з вашим батьком коментували Шотландські ігри в Лочінчі.
Поняття не маю, хто це був, але я за його інструкціями доїхав до потрібного будинку, де мене зустріла Барбара і її двоє псів.
Будинок виявився прегарною переобладнаною школою вікторіанських часів із запаморочливим краєвидом на Ірландське море. У давнину тут був напівзруйнований пірс, але потім на його місці з’явилися причал і дзвіниця, яку збудував у 1818 році Томас Телфорд. Незмінною лишилася тільки «піниста підкова затоки», як сказав би Шеймас Гіні. Пенсіонери Боб і Барбара провели мене до бібліотеки, де нам із Бобом довелося нагнутися, бо двері виявилися занизькі. Господарі лишили мене розглядати книжки – переважно в обкладинці, але майже як нові.
Ми розговорилися про те, як це – жити в такому віддаленому селі. Я аж здивувався, як легко ми знайшли спільну мову: зазвичай під час купівлі книжок я не вдаюся в зайві розмови. Я навибирав п’ять коробок, заплатив господарям 65 фунтів і поїхав. Серед них були прекрасні книжки, які добре продаються: твори Гемінґвея, Стейнбека, Чандлера, Бакена в серійних виданнях, чимало «Сучасної класики» від Penguin. Смак Боба й Барбари на книжки дивовижно схожий на мій. Цікаво, це тому вони мені такі симпатичні? Чи тішився б я їхнім товариством так само, якби не знав, що в нас схожі читацькі смаки?
На вечерю прийшли Алістер і Леслі Ріди. На питання, що він хоче випити, Алістер незмінно відповідає «Віскі». Цього разу я підготувався й запас пляшку «Лафройгу». Шкода, що Анна вже повернулася в Лондон, бо виявилося, що Алістер якось їхав у коледж імені Сари Лоренс з її кумиром, Джозефом Кемпбеллом. Вона була б просто в захваті. Алістер був знайомий із багатьма з найвидатніших умів XX століття і якось в Іспанії накликав на себе гнів Роберта Ґрейвза, втікши з його музою Марго Каллас.
(Шон Байзелл, Щоденник книгаря, переклала з англійської Ярослава Стріха (Київ: Наш формат, 2019), с. 132–133)
